Пес

Зустріла пса я у неділю…
Собак багато-він один.
Сутула постать, хвіст забгатий,
Худий, нещасний і старий...
В болячках спина і облізла,
Лиш тільки рани затяглись...
Підбіг. Зрівнявся. Подивився.
В очах благання тих і біль.
І ніжність. Страх. Любов і віра.
"Погладь! Візьме мене з собою!"
Упав на землю :"Ось я твій!"
Устав, підбіг, лизнув долоню
Підкинув руку головою :"Дивись,
я гратимусь з тобою!
Я другом буду, подивись!!!"
Він біг за мною тим щасливий
Що я погладила його..
На шиї видно слід від шлеї
Домашній був той  пес колись.
Допоки став старим  і люди
зрадливо вивезли у ліс!
А він, своїм собачим серцем,
Простив ту зраду і прибіг
Шукать підтримку і відраду
Бо без людей уже не міг ....
Моя душа аж розривалась
Він туги,що в очах знайшла
Собачих і від безнадії...
Забрать собі хотіла я
Але тут прагматичні рідні
Підняли насміх :"Ти дурна!?
Куди собаку ти пристроїш?!
Та й нащо? Клопітна вона!"
Пес наче зрозумів ту мову,
Похнюпив голову ... Пішов...
Лиш раз оглянувся. Хвостом
Облізлим тим поворухнув він...
Простив..А душу як хлистом 
Мені різнуло... Люди-люди!
Чи ж можна підло так чинить!
Спочатку душу приручити
Надію дати, а затим
Награвшись викинуть. Забути.
І серце навіть не болить!!!
Проходить час, а я забути
Не можу погляд той і пса...
Такий пішов він безприютний
Такий нещасний... А що я?
А я здалася! Не взяла,
бо змалодушила, злякалась...
Виходить,теж я предала?!
Як часто ми порив душевний,
Криштально-чистий і благий
В собі задушуєм отим,
що називаєм "Включи розум",
або інакше - прагматизм
А десь по світу пес той бродить
Надію носить,як живий.