Сон-327

Як тільки народивсь - й розплющив очі,
Не встигши роздивиться навколо,
Як зразу ж став - навіть через нехочу
Заручником батьківської любові.

Ведмедик й зайченята на полиці,
Замовкли - їм не сила й розказати,
Як батько злий, страшний, багрянолиций,
Заходить до дитячої кімнати.

Із ремінцем, що залишає пасма,
І в памяті - зелений спалах болю,
Батяня вибє дур із підараса,
Який посмів і вийшов з-під контролю.

От інші діти - гордість для родини,
Навчаються й стараються, як можуть.
Ніхто не каже, що вони повинні -
Ніхто не бє й не натягає вожжі.

Штовхаючись, біжать до перемоги,
Й похвальний лист приносять - не проблеми,
Заївши антидепресантами тривогу,
Запивши заспокійливими тремор.

В олімпіадах здобувають першість,
І для батьків - повагу в колективі,
Ведуть себе похвально, як належить
До смерті переляканій дитині.

Стараються на швидкості ракети,
Або надзвукого літака,
Аби знайти за межами планети,
Батьків, які любили б слабака.

Стараються, аби побільш старатись,
Щоб вийти на забіги чемпіонів -
Екзамен - на відмінно, автоматом,
Навчання, захист і диплом червоний.

Стараються, щоб врешті, зупинитись,
Розвіявши на вітрі батьків прах,
Згадавши ремінець, - і цілковито
Переборовши свій дитячий страх.