Сон-324

Легка дорога із села до міста -
Сідаю на автівку - й вирушаю,
Тисну на газ - й звертаю на грунтівку,
Неначе до шевченкового раю.

Хати стоять рівненькими рядами,
Покинуті й занедбані давно,
В них двері, як роти - всі під замками,
Мовчать, бо не звертається ніхто.

Облуплена веранда морщить фарбу,
І стіни під дощами погнили,
Колодязь проковтнув старезну жабу -
І квакає відлунням з глибини.

Ворота покосилися, трухляві,
Порослі волохатими мохами,
Вже не скриплять, тримаючись за рами,
Обвисли, наче шкіра, із роками.

І все село - мрецем у спину дише,
Холодне, безжиттєве і німе,
Життя людського - чорне кладовище,
Що все і до остатку одніме.

Машина глохне - й посеред туману,
І посеред мовчання-забуття,
Я гублюся, неначе у обмані -
Блукаючи між смертю і життям.

Двори у буряні, ніхто не вийде,
І не поможе завести автівку -
Хіба що древній і пожовклий привид -
Махне услід кістлявою кінцівкою.

Бензин закінчився, тож намагатись марно,
Заправка - аж за тридцять кілометрів,
Прийдеться повертатися ногами,
Через поля, закутавшись у светр.

Біжу, тікаю в місто із безлюддя,
Злякавшись безнадії й німоти,
Немов мерці до мене тягнуть руки,
Бажаючи лишити назавжди.

У очі лізуть чорними гілками,
До крові роздираючи обличчя.
Чіпляються за светр репяхами,
Й по імені у спину мене кличуть.

Нарешті я добралась до дороги -
Автобус переповнений - спинився,
Вже за годину я дісталась дому
Віддихалась - неначе жах наснився.

Легка дорога із шумного міста,
В забуте і закинуте село,
Воно чекає тих, хто не боїться
Своїх ще прижиттєвих похорон.