Сон-305

Я сховалась в застінках кімнати,
У порожній, самотній квартирі,
Так, неначе я можу сховатись,
На замок вхідні двері закривши.

Наче стіни оглухли - й не чують,
Наче вікна осліпли  - й не бачать,
Не збирають інфу й не чатують,
Не цікавляться щастям собачим.

Уособлююсь в тихім куточку,
Навкруги уявляючи вакуум,
Й чуть не хочу, і бачить не хочу,
Всіх бажаючих вдертись в кімнату.

Минув час, коли я дорікала -
Бога за безкінечну самотність,
А тепер не спинити навалу -
Всіх охочих ввірватись у гості.

Минув час, коли я уявляла,
Що у ліжку лежу не сама,
А тепер під моїм покривалом -
Що не день, то коханець чи два.

Минув час, коли навіть у горі,
Я не мала ні слова підтримки.
А тепер на поради й докори
Щедра кожна четверта горпинка.

Минув час, коли я незнайомцям
У вязницю писала листа.
А тепер - загратоване сонце,
Сніг надворі й в душі мерзлота.

Як я хочу у юність вернутись -
Й попередити ріки плачів,
Бо самотність вдатна обернутись
На щоденний парад циркачів.

Як я хочу себе попередить
Оборежною бути з бажаннями -
Бо не всім до снаги одкровення -
Сповідатись на публіці в залі.

Бо набувшись в задушних обіймах,
Де слова й думки, як на долоні,
Я благатиму - вперто й настійно,
Щоб мене всі залишили в спокої.

Уявлятиму, як серед гаму -
Я ховаюсь в кімнату, як в кокон,
І у байковій теплій піжамі -
Веселюсь і танцюю з прискоком.