Сон-297

Кричать голодні звірі у хліві,
Припнуті до цепа, закриті в клітках,
Хазяйка не заходить вже два дні -
Десь зникнувши й закривши туго хвіртку.

Сусіди заглядають за паркан,
Не в силах витримати поросячі крики,
Й коровяче ридання, що з цепа,
Зривається страджанням безязиким.

Це ж не квартира, де лишити кішку,
Можна й на тиждень - залишивши корм,
В селі не можна зникнути й на трішки,
Тваринам влаштувавши справжній мор.

Посидять без вечері - не смертельно,
Бо у хазяйки справи у районі,
Потупцяють ногами й перетеплять -
Вона ж не їде пішки з Лісабону.

Але й на вечір вирватись не можна, -
Криком кричить недоєна корова,
За нею вслід многоголосся множачи,
Кричать підсвинки виском калібровим.

Досвідчена й бувала господиня,
Лишає корм - і просить, щоб сусіди,
Корову, давши сіна, подоїли,
І свиням дали трохи підобідать.

На кілька днів лишити господарство -
Це рівносильно із повільним вбивством -
Корова рветься з голоду попастись,
І свині аж посиніли від виску.

Сусіди разом з свиньми озвіріли,
Вже б силоміць ввірвалися у хлів,
Але хазяйка появилась рівно
За пять хвилин, як стража на пості.

Зайшла у хлів - поклала сіна в жолоб,
І кинула щось свиням у корито,
Потрохи заспокоїлась худоба -
І за годину вже лежала сита.

Хазяйка ж - ледь стоявши на ногах,
Не мала права навіть на хворобу,
Втекла з лікарні, на свій риск і страх,
Рятуючи звірину в себе вдома.