Сон-290

Або я вратила природну особливість
Сприймати запахи, вдихаючи їх носом,
Або чуття це досить притупилось,
Порівняно із тим, що було досі.

Яскраві запахи утратили відтінки,
І змешили насиченість і прояв,
Я ледве можу уловить, що іншим,
Воняє, або пахне, що не встоять.

Тож у полоні власного чуття,
Звіряю з ним навколишню реальність,
Щоб розрізняти - квіти і сміття,
Закривши ніс, унюхавши останнє.

Флакон духів - зникає на очах,
Коли я в ароматах умиваюсь,
І зверху по розпущених косах
Як в душі - в дорогих духах купаюсь.

Аж поки не відчую аромат,
Який свербить у ніздрях і лоскоче,
Нарешті - досить, у моїй кімнаті -
Спокуса причаїлася дівоча.

Але, як тільки вийшла за поріг -
Запах духів - по вулиці розлився,
Й на мене, як під вечір комарі,
Щодругий хлопець з натяком дивився.

Чи то від ферамонів, що в духах,
Чи від вязкого запаху сандалу,
Та кожен третій погляд зупиняв,
І задихавсь від власного обману.

Шлейф аромату - терпкий і різкий,
Перебивав їдучий запах смогу,
Вплітався в запах диму із труби,
Яка стирчить з сусідського заводу.

Він був повсюди - ним пропах бульвар,
Й застійні закутки старого поліса,
Його ввібрала пара з сірих хмар,
І дощ, котрий ніяк не заспокоїться.

Але чомусь, потрапивши в полон
Духів, що насищали атмосферу,
Люди старались вирватись й бігом
Відходили, шарахнувшись від мене.

Невже духів і справді забагато,
Для пещених й тонких ультраносів.
Хоча для мене - нотки аромату
Ледь відчувались, начебто зі снів.