Сон-288

Я - інвалід й лежу пластом у ліжку,
В паралічі не можу ворухнутись,
Не те, щоб хоча б метр пройтися пішки,
Від ліжка до занедбаної кухні.

На стелі, як на білому екрані -
Проходить безкінечний й нудний фільм -
Дві мухи і павук - нова реальність,
Розтягнутий у часі водевіль.

Та несподівано рука заворушилась,
І стала підніматися сама,
Як в ляльки, що зламалась без причини,
А потім дивним чином ожила.

Рука жила - своїм життям окремим,
І наче дивувалась - що не в змозі
Від тіла відірватися безкревно,
Й втікти - з пістолем, наче мафіозі.

І потім - як на нитці, підійматись,
Стала нога, від тіла незалежно,
Все рвалася, аби футбол пограти,
А не лежати з тілом своїм лежма.

Неначе краном припіднявся тулуб,
Й заворушивсь несміло й обережно,
І став пересуватись недолуго,
Долаючи умовності обмежень.

І тіло, незалежно від людини,
Запрацювало, як земний скафандр,
Куди прибульці силоміць вживили,
Чужинця - й запустили апарат.

Я рада, що нарешті моє тіло -
Зарухалось і наче ожило,
Але я не керманич своїм діям,
І чиню їх часом й собі на зло.

То вдарюся об стінку головою,
Хоча прекрасно знаю - що із цегли,
Дам ляпас неслухняною рукою,
Неначе бос - черговому підлеглому.

Розібю силоміць своє коліно,
Й спостерігаю, начебто ніколи,
Не бачила, як кров тече й повільно
Затягується рана, непокоячи.

Тривога закридається у мене,
Що як прибулець розбереться з мізками,
Він вижене мене, як королеву -
Із тіла, як з машини, пройтись пішки.