Звiр

Зачекай, подивись, чи там точно немає звіра.
Він сховався в кущах твоїх несвідомих думок.
І втікати від нього постійно – надмірно,
і саджати немає потреби його під замок.

Але рано чи пізно, коли засинає свідомість,
той звір нападе, перекусить потік думок.
І вип'є, ще не роман, а повість,
що після дощу, звідусіль, стікалась в струмок.

Можливо то все, лише примітивна тварина,
що вкусить, і піде собі, до свого житла.
Але наступає ніч, в темноту порине
свідомість. І звір вилазить з свого кута.

На ньому немає хутра, самі порізи
на шкірі, натягнутій до кривавих слідів.
Та кістки ту шкіру натягують, як залізо
каркаса, в наметі, для тих захованих слів.

Варто лише уявити тут щось хороше,
як темна істота впивається в шию дум...
Не хочеться вже нічого творити, може
то треба так інколи сплачувати за сум.

П'ята ранку. На вулиці вже синіє.
Сну не було, і вікно крізь вії
світлими смужками сліпить зір.
Тихо собі у куті спить звір.