Конфiскаторам

     Українські "патріоти" збираються, повернувши Донбас під свій контроль, нас, усіх ще живих недобитих мішеней, мешканців "зони" -- не "простити" (іще б знати -- за віщо!) -- а покарати, визначивши кожному міру його "вини", "люструвати", а головне -- все наше майно "конфіскувати"! Майно українських пенсіонерів -- що Київ не віддає нам пенсії уже восьмий рік! Майно сидячих під обстрілами -- осліплених підвалами і вибухами! Майно тих, що втратили вашою милістю свою роботу! Майно пограбованих і викреслених зі списку людей і живого взагалі -- адже нам відмовлено навіть у найпершому праві всього живого -- праві на життя! Мушу розчарувати вас, хлопці: брати у бабки -- нічого! Бо мені, вашою милістю, навіть їсти нічого! Пенсію ж мою зароблену -- не віддаєте! Почитайте мої вірші! Яка я "сепаратистка" -- вчителька української мови! Доки ви не прибігли -- зі своїми смертями! Стріляти по моїй школі, по учнях, по мені! Та що там говорити! А пенсія моя -- не обриває вам кишень?

А я про політику – не хочу ні слова:
Вона вам – корито, не просто миска.
А вчителька державної мови –
Найбільша «агресорка» і «сепаратистка».
Нехай, мов півень, собі кукурікає
В охопленім жахом розбитім краю.
Де боги із Києва – котрий рік уже! –
Їй пенсію не віддають.
І хоч існування ледь-ледь покалічено –
Та знов, мов гранати, летять слова:
Бажають, хоч брати в старої вже нічого –
Хоч майтки* її «конфіскувать»!
Оті, що давно перетерлися в гноття,
Що просять заміни – мов їсти і пити.
Бо бабка без пенсії і без роботи –
За що ж їй нові купити?
У мами – всіх голодом, що вже приховувать:
Давно тридцять третій**, пройшли роки.
Ну люблять влади у нас "конфісковувать" --
Сильні в слабких!
І думку весь час відганяю злодійську:
Чи ви не в змові?
Там прибрали російську, а тут – українську.
О, бідні мови!
І хліб свій останній у вас не вимолить:
Шлете тільки бахи в вікні!
А вийдеш – і видно: ця бабка -- отримує,
А оця -- як і я, ні.
Перша – в чобітках, і всьому підтакує
(От їй би писати вам оди і вірші!).
А в мене – старезні, на ніженьках хляпають,
Аж на три розміри більші.
Бо в мене тепер трохи інші начальники,
І пріоритети вже трішки другі:
Усі сміттєбаки! Мої постачальники,
Рятівники мої дорогі!
Бо бабця – мов бомж, годівницею – вулиця:
Пустий в гаманці у старенької «щот».
І тільки речами отак користуюся –
Усіх, хто втікає, бо є за що.
Зате по ТВ – "перемоги" з "удачами":
Один тільки клік!
І щедро «снабжають» мене передачами –
Вже восьмий рік!
У мізки – снарядами ще й мастодонтами,
І де іще знайдеш – таку-от турботу?
Професію знищили, знущання з ремонтами
І півмінімалки – за цілу роботу!
Із менталітетом і новими ерами –
Ось, нате ще тапці.
І доки вас всіх пороблю мільярдерами –
Ох, важко вже бабці.
І трусите «Мінськими» -- мов кров’ю-калиною!
Що сліз перед вами – метати, мов бісер?
І я всім вам ворог, обідрано-винна я,
Уже без зубів – значить, нічим і їсти!
Уже замовкаю – охриплим кочетом***:
Хай будуть лиш ваші отут голоси.
Та нате вже, нате! Діліть як хочете! --
Хлопці, візьміть труси.

*Майтки (діалектне) -- спідня нижня жіноча білизна, труси.

** 1932 – 1933 роки – страшний голодомор на Україні. Сім’ю моєї мами просто вивезли за село, віднявши все: і двір, і господарство, і хату, і залишки будь-якої їжі. Навіть печі розвалювали: а раптом бабуся сховала в комині – в рукаві сорочки, від роботи  зітлілої, -- жменьку квасольки! Не для себе, вона своє вже віджила -- а щоб внучат хоч трохи на світі протримати: може, виживуть! Гріх-то який! Злочин проти влади! Божеволіючі від страшних мук голоду, пухлі (то в голодному організмі від ненадходження потрібних речовин відмовляли органи: серце, печінка, нирки не виводили вологу, от і наливалося тіло, і живіт стирчав вище ребер; ну почитайте самі, ви ж грамотні!), люди їли траву, кору дерев, лободу (є такий бур'ян, якщо хто не знає). На початку літа 1933-го від голоду тільки в один день померли мамині тато, мама і сестричка Надя. До речі, той грабунок теж називався «конфіскацією». А пізніше від того ж таки голоду померли й ті, хто «конфісковував» -- сусіди, родичі, односельчани. А тепер – уже вісім років по мені стріляють, своя ж країна і свої ж люди: сусіди, односельчани, знайомі, й родичі в тім числі. І пенсію як відняли ще в 14-му – так і не віддають. Певно, думають, що самі ніколи не зістаряться і ніколи голодним сидіти не доведеться. Як я зараз сиджу. Так у 1932 – 1933-му влада називалась по-іншому, не та, що зараз. І воюють сьогодні ніби -- проти неї. А роблять те ж саме: убивають безвинних мирних і слабких старих нещасних, пенсіонерів голодом душать. Останній шматок хліба відняли!

***Кочет (теж діалектне) – півень.
                21.11.2021