Сон-270

Приснився цвинтар, посеред якого
Зіяв відкритим ротом котлован -
Застиг, немов від крику чи від болю,
Зригнувши неприкаяний афган.

Каміння виривалося - як зуби,
Прогнилі, почорнілі, наче пні,
Чи карієс призвів до швидкозгуби 
Чи стоматолог, вирвавши живі.

Та зі смердючого, занедбаного рота -
Не дочекатись слів або пояснень,
Він зяє - й пообідати не проти -
Мерцями, неврахованим баластом.

А труни поряд - збиті наспіх з дощок,
Без зайвини, оббивки та прикрас,
У них тіла - скрутилися й не хочуть
Згнивати не у свій смертельний час.

Підстрілені в бою під час атаки,
Чи снайпером убиті у рові,
У іграх смерть уміє вигравати,
Навіть якщо мерці були праві.

Їх забагато, щоб у котловані -
Вони вмістились у тіснім сусідстві,
Навіть якщо їх поскладать рядами -
Їм у могилі буде надто тісно.

Але знайшлись майстри у трамбуванні,
Й впорядкуванні масових могил,
Вони вмістили всіх у котловані -
На грані власних вичерпних зусиль.

І котлован - відкритим наспіх ротом
Всі труни без розбору зажував,
І проковтнув із відчуттям нудоти -
Залишивши без памяті й хреста.

І площа - розміром з амфітеатр -
Прогнулася під тяжістю машин,
Бо тракторам під силу розрівняти
Й найвищу із прикопаних могил.

Заткнувся рот - страшного котловану,
Отримавши свою чергову жертву,
Мовчить земля і заніміли трави,
Із часом приховавши людожерство.