Сон-262

На жаль, не вчать ні в школі, ані в вузах,
Простим й найнеобхіднішим речам,
Як вижити у власному безумстві,
Без голови й надійного плеча.

Як встояти - у шквалистому вітрі
Невідповідностей й життєвих заперечень,
Коли упевненість кров з носа як потрібна,
Та замість неї - пил і порожнеча.

Як жить з чуттям украденого серця,
Яке немов в залізнім кулаці, -
От-от й кулак безбоязно зіжметься -
І стисне мяз без видимих синців.

Як звикнути коритись у мовчанні,
Як лялька в павутинні ляльковода,
І засипати в ліжку бездиханнім,
Не боячись померти  в несвободі.

Як пояснити - найріднішим людям,
Що більше їм в стосунках не належиш,
Що, аби припинити біль у грудях,
Ти зробиш все, від себе не залежне.

Як попрохати їх не турбувати -
Вриваючись свавільно, жорстко, грубо,
В самотність бірюзової кімнати,
За лінію накресленого круга.

Як не боятись - скритої загрози,
І смерті, що розмахує косою -
І рідних, як траву зелену, косить,
Приходячи і блеючи козою.

Де можна розізнать, в якому світі -
Ти опинився, наче провалившись.
Які координати, як зустріти
Себе, веселу, радісну - й колишню.

Де все-таки знайти з безуму вихід,
Закривши назавжди залізні двері,
Як можна в божевіллі зупинитись -
І припинити вірити химерам.

На жаль, прості і очевидні речі -
Поставлені у безумі під сумнів,
У кого запитати про доречність -
Свого життя - сповільненої згуби.

На жаль, не вчать ні в школі, ані в вузах,
Як вижити у власнім лихолітті.
Як з безуму в реальність повернутись,
Забувши наче про нічне жахіття.