Сон-260

В звичайний день в звичайному містечку,
Коли після обіду спала спека -
Качелі, повні сміху та малечі -
Скриплять  й літають, як птахи-лелеки.

Не так давно у невеличких згортках,
Птахи в роддом принесли немовлят,
А зараз діти - жваві та проворні,
З матусями прийшли в дитячий град.

Непосидючі, впевнені у кроках,
Прагнуть стрибати й гратись самостійно,
І тільки метеринське серце йокає,
Як діти розбивають в кров коліно.

Немов годинник, крутиться качеля,
Розмахуючи стрілкою широко,
Малята, що разом сидять, по черзі,
Злізають вже дорослими на роки.

А матері, що осторонь сидячи,
У липовій, густій, кисільній, тіні,
Ховають погляд радісний і лячний,
Який стрибає зайчиком за дітьми.

Вони самі - недавно перестали
Ходити на качелі - в пізній вечір,
Й не зогляділись, як по черзі стали
Матусями для спритної малечі.

І в погляді, що тягнеться до неба
І на качелі прагне відлетіти,
Читається дитинна ще потреба -
Грайливосяйно сонечку радіти.

А в материнських постатях-пружинах -
Зажатих в часовому механізмі,
Пустує і кривляється дитина,
Якій кривлятись соромно і пізно.

В маленькому містечку - на качелях,
Старий годинник зупинняв життя,
Дорослі, виростаючи до стелі,
Лишались назавжди малим дитям.

Залишені без ігр та подарунків,
Вони гуртом розходяться під вечір,
Беручи дбало й бережно за руку -
На зріст маленьку й радісну малечу.