***

…Дерева плачуть. Кажуть, від морозу.
Але я знаю – ні:
З гілок летять розпачливії сльози.
Ті сльози, що в мені.

Коли ще знову стрінемось? Коли ще?
Чом саме він? Скажи, чом саме він?
Чому? Чому? Чому? Чому? Навіщо?!
Чому про нього – похоронний дзвін?


...Птах мертвий, із далекої далечі
Хоч посмішкою пригамуй відчай...
Знов серце твоє – лагідно лелече –
Заб’ється, прошу, біля мого хай!

Розсипаний на зорянії скалки,
Розбитий, мов Озиріс... Повернись!
Незгасним є те полум’я, що палко
Шугало вгору, в незбагненну вись.

Відтяті крила відростуть ізнову.
Ти ж весни ще не всі свої зустрів!
Безмежне небо – ніжно волошкове –
Тобі земних ще нарахує днів!


...Дерева плачуть... Кажуть... Від морозу...
Тож, осінь квітла саме для тебе...
І кров твою, і наші спільні сльози
Земля всотає, й небо голубе...

7 – 9.11.05


Рецензии