Сон-244

Я застрягла - неначе назавжди,
У хатинці посеред села,
Як на дереві - наростом вражим
Прикріпилась й живе омела.

Все до болю знайоме - і звичне,
Тільки вийду в село за поріг,
Надто чорні від праці обличчя,
Й чорні долі, хай одведе Біг.

Призвичаїлась та вкоренилась,
Що не зрушу - з обжитого місця,
Які б кращі краї не наснились,
Нема ліпшого, аніж обійстя.

Відчуваю - по пояс в болоті,
Трясовина засмокчує глибше,
Але я не висловлюю спротив,
І іду - без пручання на днище.

Десь далеко - за сім кілометрів,
Чути гомін і шум паровозів,
Там автобус довозить до центру,
Всіх, кого підбере по дорозі.

Димом кашляє зношений дизель,
Наче дід, що димить самокрутки,
Наче руку протягнеш - він близько,
Та до станції йти цілі сутки.

Там неважко зловити попутку,
І доїхати аж до райцентру,
Або пригальмувати маршрутку -
І упхатись зі своїм півцентнером.

Там нові відкриваються - рейси,
І нові комбінації шансів,
Там квартири та нові адреси,
Нові тюрми із новими бранцями.

Наче зважилась - вийти з домівки,
І почати щось нове не проти,
Та вночі пішов дощ і грунтівка -
Стала неподоланним болотом.

Наче зважилась - та зупинилась,
Ставши з острахом біля порогу -
Божий знак, щоб в селі залишилась,
Й не бруднила - змозолені ноги.

А якби - трохи більше відваги,
Трохи сил і наснаги у крилах,
Не померла б у хаті - в зневазі,
На смердючому дні трясовини.