Добру не потрiбнi фанфари!

Історії для натхнення
·

В Андах жили два ворогуючі племені, одне в низині, а друге – високо в горах.
Якось горяни напали на жителів долини і як трофей забрали з собою в гори маленьку дитину однієї з сімей. Жителі низин не вміли залазити на вершину. Вони не знали гірських стежок, не знали, де шукати горян і як вистежити їх на кручі. І все одно вони спорядили своїх найкращих бійців у гори, щоб ті повернули дитину додому.
Чоловіки пробували один спосіб скелелазіння за іншим. Вони випробовували одну стежку за іншою. Але за кілька днів важких зусиль змогли видертися лише на пару сотень футів.
Вирішивши повернутись, вони побачили, як до них йде мати дитини. Вони зрозуміли, що вона спускається з гори, на яку їм не вдалося вилізти. А потім вони побачили, що на спині вона несе дитину. Як таке можливо? Один із чоловіків привітав її і сказав:
– Ми, найсильніші чоловіки села, не змогли залізти на цю гору. Як тобі це вдалося?
Вона знизила плечима і відповіла:
– Просто це була не ваша дитина.
© Марк Віктор Хансен “101 історія для мам”

======
Під час блокади, цю маленьку дівчинку евакуювали із Ленінграду.
Оленка її звали. А прізвище своє вона забула, такою вона була маленькою і змученою. Вона втратила всю сім’ю; маму, бабусю, старшого братика…
А її знайшла спеціальна бригада виснажених дівчаток – тоді ходили по квартирах страшною блокадною зимою, шукали діток, у яких загинули батьки або при смерті були…
Ось і Оленку знайшли і змогли відправити в евакуацію. Вона не пам’ятала, як дітей везли в вантажівці по льоду, не пам’ятала, як попала в дитячий будинок; вона маленька була. Як виснажений гномик з великою головою на тонкій шийці…
І вона вже не хотіла їсти. Таке буває при дистрофії. Вона лежала в ліжечку або сиділа на стільчику біля грубки. Грілася. І мовчала. Думали, що Оленка помре. Багато діток померло вже в евакуації; сильне виснаження, і немає сил жити і їсти. І гратись. І дихати…
І одноногий фронтовик дядько Коля років двадцяти від народження, зробив із старого рушничка ляльку. Якось підрізав, загорнув, пришив, – вийшла потворна лялька. Він олівцем намалював ляльці очки і ротик. І носик-закорючку.
Дав ляльку Оленці і сказав серйозно: “Ти, Оленко, гойдай ляльку. І вчи її їсти, добре! Ти тепер її мама. І вже подбай про неї.
Бо вона хворіє і така слабка. Навіть не плаче!”
І ця Оленка раптом вчепилася в ляльку і пригорнула її до себе. І почала гойдати і гладити тоненькими ручками. А за обідом годувала ляльку кашею, щось їй шепотіла лагідне. І сама їла кашу і шматочок хлібчика.
Ну ось, Оленка і спала з лялькою, і біля грубки її гріла, обнімала її і піклувалася. Про потворну ляльку зі старого рушничка з намальованими очима…
Дівчинка вижила. Тому що їй не можна було помирати; треба піклуватися про ляльку, розумієте?
КОЛИ ТРЕБА ПРО КОГОСЬ ПІКЛУВАТИСЯ –
ЦЕ ВЕЛИЧЕЗНА СИЛА ЖИТТЯ ДЛЯ ДЕЯКИХ ЛЮДЕЙ.
Для таких, як ця дівчинка. Яка стала медсестрою згодом і прожила довге життя. І руки її були завжди зайняті. А сердце – наповнене…
© Анна Кир’янова
=====
Однажды мы с папой остались одни. Мама улетела к бабушке аж на 2 недели, и наконец наступила свобода.
Посуду мыть - не надо!
Переодеваться после улицы -не надо!
Заплетать косичку каждое утро -не надо!
Трогать уличных кошек и собак -можно!
Смотреть футбик с Диего Марадоной в два часа ночи -можно!
Анархия длилась неделю. И тут кончились деньги. До получки три дня.
И мы с папой пошли сдавать бутылки.
В киоске, где принимали тару, денег не давали, на вырученное можно было взять что-то из товара. "Выбирай!" - щедро махнул рукой папа.
Считать деньги я уже умела.
- Давай купим девять..или нет, получается, десять! - пива и лимонада!
- Ты так пить хочешь, что ли? - засмеялся папа.
- Неее! Ну просто, вот кончатся опять денюшки - и зато будут бутылки, чтобы их сдать!
Папа покраснел.
Потом позеленел.
Потом утащил меня домой, оставил, и через два часа вернулся, нагруженный пакетами с тархуном и дюшесом, импортными чипсами, шоколадными вафлями, "Мишками на севере", мороженым и малоинтересной какой-то всякой едой.
Я чавкала под тот самый легендарный "Гол столетия" в матче "Аргентина - Англия". Только краем уха услышав папино: "Дочь. Пока я жив - ты никогда ни в чем не будешь нуждаться".
Перед встречей мамы в аэропорту мы вместе пыхтя убирались дома, и заплели мне первую косичку за полмесяца. Нечаянно запутав в неё пуговки от платья.
Интеллигентная мама за всю жизнь выругалась только однажды, выстригая куски косы безнадёжно застрявших в пуговицах волос.
И зажили мы по-прежнему: каша на завтрак, лимонад в награду, "Приключения Электроника" и "Три мушкетёра".
Ещё каких-то 2 недели - и я стану старше тебя, папа.
У меня с детства твой суровый прищур, и косметолог ругается, представляешь?
И любовь к чаю с гвоздикой и пахучим некрасивым садовым розам.
И косы я и сама плету ужасно коряво, пап, но сейчас уже и не нужно, я уже взрослая, пап, у меня стрижка.
Я ни черта не серьезная, как мечтала мама. А Марадона оказался наркоман и сутенер, но это же неважно, пап, правда?
Что-то другое в жизни важно, папа, что-то другое. Я ещё не знаю, я ещё учусь.
Потихоньку живу, папа. Ни в чем не нуждаюсь.
И ещё каких-то 2 недели - и я навсегда стану старше тебя.
Так странно, папа.
 © Диана Азизова


Живя в Берлине, Франц Кафка каждый день прогуливался по парку. Там он однажды встретил маленькую девочку, которая потеряла куклу и громко плакала. Кафка предложил ей помочь в поиске и встретиться на том же месте на следующий день.
Куклу знаменитый писатель, конечно, не нашел. Но зато принес написанное им от ее лица письмо. «Пожалуйста, не огорчайся моему отсутствию, — зачитывал вслух Франц. — Я уехала в путешествие, чтобы повидать мир. Буду писать тебе обо всех своих приключениях». Следующие несколько недель они встречались в парке, и писатель читал девочке письма, в которых кукла в красках описывала свою поездку.
Вскоре у Кафки случилось обострение туберкулеза, и ему потребовалось отправиться в санаторий в Вену. Перед этой поездкой, ставшей для писателя последней, Кафка встретился с девочкой и подарил ей куклу. Она была совершенно не похожа на ту, что девочка когда-то потеряла. Но к ней прилагалась записка: «Путешествия изменили меня».


В одному із штатів Судану, вчителька вирішила мотивувати своїх учнів до хорошого навчання і в якості подарунку, вручити накращому учневі нове взуття. В школі вчились діти із дуже бідних сімей і практично всі були погано вдягнуті і взуті.
Дітям сподобалась ця ідея. Всі почали писати твір, в очікуванні отримати приз.
Протягом пів години всі учні написали свої роботи і почали їх здавати. Прочитавши всі твори, вчителька була збентежена, кому подарувати подарунок? Всі роботи учнів були достойні найвищої оцінки.
Вона запропонувала потягнути жереб кожному учневі і попросила щоб кожен написав своє ім’я на листочку. Кожна дитина, виконала вимогу вчительки і кинула листочок в коробку.
Змішавши всі листочки, вчителька витягнула один і назвала ім’я “переможця” – Вафаа Абделькарім!! Всі діти зааплодували в долоні і почали щиро її вітати.
Дійсно, дівчинка була достойна цього подарунка. Вона ледве виходжувала в старих як хлам порваних чобітках. Але це не завадило їй бути однією з найуспішних учениць школи.
Коли вчителька повернулась додому вона розповіла своєму чоловіку цю історію….. і заплакала….. Чоловік здивувався. Він не розумів, чому дружину так сильно збентежила ця історія і чого вона плаче.
Відповідь дружини вразила чоловіка і заставила заплакати і його!
Правда в тому, що коли вона подивилася інші листочки в коробці з іменами, абсолютно на всіх листочках було написано ім’я “Вафаа Абделькарім”!
Діти розуміли, що всім їм було необхідне взуття, але стан черевиків Ваффаа був вкрай критичним. І незважаючи на свою потребу, кожен із них вирішив віддати цей подарунок однокласниці.
Сауле Азім
ЗАПИТАННЯ: Чи здатні наші діти на таке?

Добру не потрібні фанфари!

У шкільній їдальні працювала Марія. Проста жінка. Мовчазна, постійно на чомусь зосереджена… Вона ні з ким ніколи не спілкувалася. І балакучі колеги дивилися на неї, м’яко кажучи, з осудом.
А ми, молоді вчителі, відверто зневажали її за те, що вона після роботи несла додому різну їжу в баночках. Дехто думав, що у Марії чоловік п’яниця. Напевно, він пропиває всі гроші, і тому немає що їсти. Інші вважали, що вона від жадібності задихається: збирає гроші.
З висоти щойно отриманого диплома ВНЗ легко засуджувати…
Ми вчителі, читаючі розумні книги, виховавші молоде покоління – і тітка з їжею. Хіба можна порівнювати?!
Якось в учительській наша компанія влаштувала посиденьки. Молода вчителька Ніна читала вірші. Читала дуже гарно. Не слухати її було неможливо. Ми завмирали від кожного слова. І почувалися на вершині поетичного блаженства. А як інакше? Молоді, освічені, добре одягнені люди, які розуміють мистецтво.
Ніна перестала декламувати, подивилася на нас каламутним поглядом і сказала: “Поезія змушує душу жити. Якщо я перестану розуміти вірші, то перетворюсь на тітку Марію зі шкільної їдальні”. Ми всі сміялися.
Ввечері мені потрібно було перевірити твори на вільну тему – про добро. Писали семикласники. Вони бачили добро і у праці лікаря, і в руках мами, і у випеченому свіжому хлібі.
А один твір “вдарив” мене по щоці. Від сорому запаморочилося в голові, піднявся тиск. Дівчинка написала, що у їхньому під’їзді живе стара, нікому не потрібна бабуся. І що до неї щодня по два-три рази приходить Марія із шкільної їдальні. Вона приносить їжу, прибирається, виносить сміття. І, виявляється, що вона має ще кілька підопічних. Через два під’їзди – багатодітна родина. І чоловік п’є. А бідна мати намагається прогодувати кількох дітей. І до них теж Марія приходить.
Другого дня в учительській я мовчки простягнув зошит із твором вчительці Ніні. Вона пробігла очима. Зблідла – і швидко вийшла.
А потім у класі я при всіх дівчинці сказав: “Дякую тобі. Ти вказала мені на добру, милу людину. Я не помічав її. Спасибі”.
Мої семикласники здивовано дивилися на нас. І я прочитав її твір вголос…
Добро робиться тихо, все інше – театр.
Автор – Георгій Жаркий

Добру не потрібні фанфари.
Та пафос трибуни "На біс".
Воно тихо ген, як мольфари
Тримають землі нашій вісь.

...У нашій школі працювала
Бабуся літня у їдальні,
Така тихенька, та мовчала,
І погляд свій завжди ховала.

Увечері після роботи
У баночках харчи несла,
Навіщо їй такі турботи?
У склянках геть без позолоти.

Навколо фсі подейували,
Що чоловік її - п’яниця,
На їжу кошти жалкували,
І може, навіть, й чаклували...

Одного разу вчителі
Зібрались фсі на посиденьки
Читали в захваті вірші





22.05.2023
Оксана Патик: «Портрет Володі Івасюка на похороні мала нести Софія Ротару, її не було, в національному вбранні це довірили зробити мені»
Травень 1979 року назавжди ввійшов у історію України місяцем скорботи, туги за Володею Івасюком, який так рано попрощався з білим світом, і місяцем нашого національного сорому — композитора вже після смерті почали шельмувати, називати п’яницею і навіть божевільним. Кому ж завадив молодий обдарований композитор, поет, який у 1970–их роках спромігся однією лише піснею змусити республіки Радянського Союзу розуміти українську мову? Львів прощався зі своїм улюбленцем, якого шанували всі: і малі, і сивочолі. Народ ховав свого співця, який чесно і віддано служив йому. Це була небачена у ті роки процесія, фактично непокора радянській владі, правоохоронцям, суду. Це була відповідь на всі наклепи, нашіптування, побажання й рекомендації партійно–владної верхівки, залякування судових органів не йти на похорон «самогубця». Давалися ж ці вказівки під загрозою відрахування з вузу чи звільнення з роботи. У львівських вишах саме цього дня призначили комсомольські збори з обов’язковою явкою. У версію самогубства, яку переконливо намагалося довести кадебістське і комуністично–прокурорське радянське «правосуддя», ніхто не повірив. Пошепки усі казали — вбили…
22 травня на похорон прийшли тисячі–тисячі львів’ян, а також приїжджі з сіл та з інших областей, їх було приблизно п’ятдесят тисяч. Серед них і студенти, зокрема й Львівської консерваторії, де навчався Володя. Якщо приїжджі були з жалобними вінками в руках, то водії львівських таксі запитували, для кого призначені їхні вінки. Коли прибульці називали ім’я Володимира Івасюка, то їм відчиняли дверцята і везли безкоштовно, не брали грошей. Жодної квітки у Львові було не знайти, усі вони там — біля Володі, останні живі квіти його останньої весни. Коли труну, прибрану гілками калини і вишитим рушником, винесли з помешкання, її хотіли встановити у довжелезну машину, яку надала консерваторія. Скандування сотень голосів: «На руки! На руки! Нести!!!» — не дозволило цього. Труна тихо пливла на раменах студентів Львівської консерваторії до Личаківського цвинтаря, і злива квітів не лише летіла на дубове віко, а й встеляла останній земний зелений шлях великого українця.
Попереду траурної процесії у національному строї йшла і несла у руках портрет Володі в миртовім вінку донька відомого львівського художника Володимира Патика, студентка медінституту Оксана.
Лише через 38 років, у травні 2017–го, вона дасть своє перше ексклюзивне інтерв’ю. І робив я його для читачів газети «День».
Оксана Патик: «Навпроти львівського Володиного помешкання на першому поверсі жила пані Стефа Казімірська, з якою дружила моя мама. Звісно, що Патики зналися з Івасюком, а хто тоді з львівської інтелігенції його не знав? Він же мав неймовірну популярність. І навіть те, що у чернівецькій квартирі Івасюків ще при житті композитора на видному місці висів прекрасний натюрморт з гладіолусів роботи мого батька, це говорить радше про любов і пошану до таланту великого українця. Мав за честь зробити такий подарунок, і зробив!  Коли Володя зізнався, що гладіолуси — його улюблені квіти, тато не роздумуючи зробив з величезною радістю свій дарунок. Так виглядало, що робота чекала на нього.
Дуже добре пригадується мені той час, коли Володя ще 24 квітня пішов з дому і не повернувся. Його шукали і чекали 24 дні!!! Пані Стефа, звісно, знала більше за нас з мамою. І щоразу, коли Казімірська приходила до нас, то мала хоч сумні, але якісь новини.  Не хотілося тоді вірити у трагедію, але час минав і нічого втішного в тому не було.
Коли закатоване тіло Володі знайшли в Брюховицькому лісі, то мама Івасюка Софія Іванівна та пані Стефа (як найближча сусідка) ходили на впізнання. Ясно було, що вбили… Не зрозуміти і не бачити цього звірства не можна було. Але кричати, волати чи робити якісь гучні заяви тоді, у 1979–му, важко було… На тілі закатованого не було... очей, суцільна рана. Нелюди поламали Володі пальці на обох руках. «Пальчики мої, пальчики...» — раз у раз повторював батько біля синівського гробу. Бузувіри по–звірячому знущались із тіла музиканта і композитора, щоб зробити останні хвилини його земного життя тернисто нестерпними.
 Усе вийшло якось випадково. Принаймні, тоді так виглядало. Хоч з роками починаєш розуміти, що випадкові речі у нашому житті є зовсім не випадковими. Уже приїхали Левко Дутковський та Назарій Яремчук з Чернівців, Василь Зінкевич прибув з Волині. Прийшли колеги та найвірніші друзі звідусіль… Усі чекали Софію Ротару. Похорон затримувався. Родина та близькі покійного Володі Івасюка сподівалися, що саме Софія піде на чолі траурної процесії і понесе Володин портрет.
Ба більше, бойова пані Стефа (до речі, дружина професора математики) відважно пішла до директора Личаківського цвинтаря (родині було не до того) і узгодила формальності щодо поховання там. Керівник дав згоду, затримка була з документами від влади.
Софія Михайлівна з ансамблем «Червона рута» перебувала  у гастрольному турі на Далекому Сході. У ті часи скасувати концерти було рівносильно зраді Батьківщини. Тоді Ротару вирішила, що співатиме лише Івасюкові пісні, а глядачі, як один, уставали зі своїх місць і стоячи слухали їх…
Ми ж цього не знали і не могли знати. Якби то нинішні можливості зв’язку… Звісно, що дерев’яного хреста попереду тоді нести не можна було, озвірілі комуністи та їхні боси цього би просто не дозволили. Було підготовлено портрет Володі у миртовому вінку…
Знамените фото роботи львівського митця Романа Барана було всім рідне і знайоме, адже його знали з обкладинци на платівці фірми «Мелодія» 1977 року «Софія Ротару співає пісні Володимира Івасюка», яка розійшлася мільйонними тиражами). Протягом 1977–78 років вона мала аж вісім перевидань. Реальні тиражі навіть складно уявити!
Знову ж, нічого випадкового! Коли усі зрозуміли, що Софії Ротару не буде, моя мама сказала: «Може, Оксана то зробить…» Ми мешкали близько, п’ять хвилин ходу. І я швиденько побігла додому, щоб перевдягнутися. Треба віддати належне моїм батькам — тато — відомий художник, мама — лікар — які не могли зрадити чи бодай на мить відступитися від горя всього українського народу. Передати тодішню атмосферу словами просто нереально. Моя мама у той час мала велику колекцію вишиванок. Я вдягнула чорну борщівську шерстяну сорочку, до речі, ношу її й донині, осучаснену і модернізовану. Як і вбираю ту саму крайку та плахту… Ще влажуся в них. Увесь стрій передам колись своїй онучці Маланці, якій тепер чотири місяці.
Мені було тоді 19 років і я навчалася у Львівському медичному інституті на третьому курсі. Ні після похорону Володі, ні пізніше, мені ніхто не сказав жодного слова проти, ніхто не викликав, не дорікав, не виховував… Та й на екзаменах мене «не завалювали». А могли!!! Хоча багатьох моїх однокурсників викликали в деканат. Значить слідкували, значить знали в обличчя кожного.
Коли Михайло Григорович, батько Володі, сказав: «Виносьте!» Софії не було, і чекати її більше не могли, для мене все відбулося наче в найстрашнішому сні, наче в тумані …
Траурна процесія розтягнулася на кілька кілометрів. Стільки людей на похороні Личаківський цвинтар, мабуть, ще не бачив за всю свою історію. До нього від помешкання Володі йти пішки від сили хвилин 15, а видавалося, що йшли півтора години. Весь транспорт зупинився. Ніде не було видно жодного міліціонера. На тротуарах, узявшись за руки, стояли в ланцюгу молоді хлопці, охороняючи похорон. Усюди, де було можна бачити процесію, охочі це робили: з дахів будинків, балконів, дерев...
Я повільно йшла попереду. Що робилося позаду не бачила. Лише згодом дізналася, що за мною у глибокій зажурі ступали Левко Дутковський і Назарій Яремчук. Буковинці несли великий вінок із живих білих квітів.
Володя був неодружений, тож, за національним звичаєм, першим вінком був «кавалерський», він виявився найбільшим серед інших, його й несли Левко з Назарієм.
Також не могла бачити, але знала, що позаду йдуть поети–піснярі Ростислав Братунь (як виявилося — єдиний представник від влади; вірний друг і співавтор покійного, разом написали 30 пісень), Роман Кудлик, Богдан Стельмах, Степан Пушик, Микола Петренко, Мирослав Воньо, Юрій Рибчинський, співак Василь Зінкевич, композитори Вадим Ільїн та Ігор Білозір (останній тоді ще — студент Львівської консерваторії), письменник Дмитро Герасимчук, поетеса Ганна Канич, ректор консерваторії Зенон Дашак, Лешек Мазепа, професор, педагог Володі в консерваторії.
Добре пам’ятаю виступи Ростислава Братуня і Романа Кудлика. Й досі дивуюся як вони могли взагалі говорити… Емоції зашкалювали, звідусіль чувся не плач, не стогін, а щось настільки зболене, про яке не опишеш і не розкажеш… Коли студенти консерваторії заспівали «Чуєш, брате мій», а потім, з опусканням труни в яму — і «Червону руту», сліз не соромився ніхто… Окрім, «тайняків», яких львівська інтелігенція вміла розрізняти і в натовпах, адже це не люди: без серця, без душі, без жалю, без обличчя. Якась сіра маса, якесь «воно». І їх тоді на Личакові було предостатньо.
Благо, що шваґер Володин Любомир Криса —професійний фотограф, який зберіг для історії безцінні реліквії–знимки. Навіть я, переглядаючи їх нині, здригаюся і дуже довго прокручую в пам’яті той травневий день 1979–го. Знаю, що в самогубство брата ніколи не вірили ні старша з сестер Галина, ні молодша — Оксана. Івасюки були високо інтелігентною патріотичною родиною, і як би її не плямували комуністи, вони нею і залишилися.
Роман Іваничук, який дуже любив Володю Івасюка, у своїй книзі «Благослови, душе моя, Господа» достеменно підвів риску під тим, про що всі здогадувалися, але мовчали: «Смерть його була потрібна для нагнітання серед інтелігенції липкого почуття страху. Ось ти втішаєшся славою, ти став улюбленцем публіки, твій рейтинг вищий, ніж у вождів, — невже не розумієш, що це заважає офіційній владі? Для нас, окупантів, найстрашніші речі — лідер і прапор. Тому ми лідерів компрометуємо або вбиваємо, а без них прапора ніхто не підніме. Який би ти не був талановитий, не забувай, що міру твоєї популярності повинні встановлювати ми; крім того, ти мусиш дати привід, щоб тебе хвалив народ, а ми в першу чергу, візьми від нас похвалу, посаду, подачку — і публіка до тебе вмить охолоне, зате ми вже тоді підведемо тебе під відповідний ранг — талановитого, відомого, видатного, присвоїмо тобі навіть звання генія, якщо позбудешся сверблячки лідерства, — а ні, то буде таке саме, як тому повішеному в лісі: тебе оголосять божевільним алкоголіком, тебе ніхто не захистить і після смерті, і навіть матері не буде дозволено доступитися до твого тіла, щоб вона не побачила на ньому слідів насильства... Таке ми зробили з Івасюком і не побоялися його світової популярності, а з тобою нам легше буде владнати справу...»
Влучніше не скажеш! Чесно, гарно і правдиво. Які лише нісенітниці не поширювалися, щоб очорити світле ім’я Володі. Навіть у голову подібне не могло прийти. Але наш народ розумний і добре знав та знає хто справжній вбивця.
Окрім фантастичної кількості квітів, що приносили люди на могилу Володі Івасюка, також залишали дуже багато авторських віршів, присвячених йому, часом дуже цікавих і навіть професійних, а також різні записки, звернення, інформації та інше. Так сталося, що не змогли на похорон приїхати  надзвичайно популярні Мареничі, проте з вуст у вуста передавалися слова, які вони написали на вінку і принесли його на могилу наступного дня : «Спасибі, брате, за любов жагучу до рідної Вкраїнської землі, в віках твою «Червону руту» співати будуть солов’ї!»
Розповісти детально про все я не могла не лише через місяць чи рік, навіть і через десятки років!»