Сон-235

Памятаю труну та могилу,
Рвучкі хвилі німого плачу,
І, як воскову ляльку, людину,
Якій зовсім не стало часу.

Надивитись, набачитись вдосталь,
Накохатись - в полоні обіймів,
Прожила надто швидко у поспіху,
І померла безапеляційно.

Памятаю, як хрест на могилі,
Замінила гранітна плита,
Із портретом, з очима німими,
Що дивились у безмір життя.

Під портретом розквітли гвоздики,
Обрамляючи цифри у дат -
Що значили, коли народився,
І помер - день у день в акурат.

Памятаю, як сон, котрий збувся,
До найменших примітних дрібниць,
Та не знаю, чи я в нім проснулась,
Чи застигла, як труп, горілиць.

Бо живу з відчуттям, що людина,
Без якої спинивсь життєплин,
Не померла - а як невидима,
Перейшла жити в іншу з площин.

Й часом на перехресті простору,
Серед вимірів різних світів,
Чую я, наче хтось ізнадвору,
Двері в хату без стуку відкрив.

Що кімнатами ходить, й чіпає,
По-новому розставлені речі,
І немов через них розмовляє,
Як з подій неминучих предтечами.

Відчуваю присутність як запах,
Що ввібрався у шкіру і одяг,
І з наближенням - повнив кімнату,
Чи врився - як вітровий протяг.

Відчуваю людину живою,
Та не бачу її, як сліпець,
Який крутить навкруг головою,
Плачучи, як ввірвався терпець.

І навіщо було - хоронити,
Й на могилі возвидити хрест,
Як людина - продовжує жити,
У мовчання скувавши протест.