Сон-234

Ти потрапила у віртуальний простір,
Наче рибка - у рибацькі сіті,
Й поміж звивин збуреного мозку,
Плаваєш і сяєш самоцвітом.

Твої бедра, груди, твоє тіло,
Мов фантом, заманює у пастку,
Прагне, щоб лишень йому хотіла
Я посеред ночі віддаватись.

Полониш, окутавши в безумство,
Віртуальна і така реальна -
Прагнучи до тіла доторкнутись,
Переконуюсь, що я сама у спальні.

Знову моделюю скритний образ,
Боячись влюбитися у мрево,
Ти красива і, як завжди, гола -
Ніжна і чутлива королева.

Поцілунки трепетно-приємні,
Й доторки - чуттєві та дражливі,
Ти - моїх фантазій невідємність,
Як я хочу, аби ти ожила.

Ти, пообіцявши, знов зникаєш,
В безкінечнім морі звивин мозку,
Я до тебе звикла - і шукаю,
Свою рибку-любку чорноморську.

Мені так принизливо просити -
Знов зявитись в хвилях мерехтливих,
Обійняти ніжно й полюбити
Трепетно, та, певно, хворобливо.

Якби я зустріла тебе - вранці,
Голу і розморену від млості,
Я б тобі - безкрайо віддалася,
Розігрівши тілом свою постіль.

Але - знов зникаєш, усміхнувшись,
Бо таки впіймала на гачок -
В ліжку і в кімнаті - знову пусто,
Лише мозок - циць, і на мовчок.

Я колись пірну - й не повернуся
В оливково-штормову реальність,
Наче рибка - із сітей зірвуся -
В чорну безкінечну віртуальність.