Кольори

Крізь вікно вдираються ранкові кольори,
наливаючи свинцем натомлені повіки -
десь за гратами світанок полум'ям горить,
але сон чіпляє знов, мов кігтями шуліка,
тягнучи мене в пітьму, де я на самоті
сновигатиму між сірих лабіринтів кволо,
вкотре заблукавши у минулому житті,
повертаючись до місць, де і не був ніколи,
де щоразу все мені знайоме вже давно -
там лише себе знаходжу в тінях, силуетах,
щоби загубити знов, занурившись в багно
до дірок затертого повторами сюжету...

В тому дійстві серед сцени я стою один,
ледве згадую слова і вкотре недолуго
намагаюсь образи небачених картин
описати, поки мозок, наче землю плугом,
на дрібні частини рвуть нав'язливі думки,
випускаючи в мені ув'язнену потвору,
чутно ледь лунають голосом ламким,
без упину провокуючи мою уяву хвору:
раз у раз поволі від початку до кінця
перекручує мене вона, ніби м'ясорубка
і хоч скільки сам собі боротись обіцяв,
та безвихідь в себе всотує, мов губка.

Повертаюся щоночі - завчений маршрут,
та чомусь наївно змін, як і раніш, чекаю,
поки десь в мені принишклий баламут
не розбурхує всередині журбу безкраю...
вже давно нелегко зрозуміти сенс,
ще давніше й важче віднайти причини
ті, що запустили цей зациклений процес,
який б'є ножем щораз зрадливо в спину,
а тому нехай палає ранок за вікном -
як і завше все ж засну в своїй коморі
сам не свій, немов напоєний вином,
повсякчас шепочучи собі: "Memento mori".