Pavlo Arie i Брама

                ПАВЛО АР'Є "На початку і наприкінці часів" (2013)

                (перша постановка в 2014, режисер – Роман Віктюк)
"Місце дії — тридцятикілометрова зона відчуження довкола Чорнобильської атомної електростанції, а саме: покинуте село, неподалік від річки Прип’ять, маленький хутір, глухий кут, тікати нікуди, навкруги ліси і болота..."

          Приступати до читання твору, перед яким біжить слава культового – це певний острах: а раптом мені воно не видасться таким, то це я, виходить, щось не допетрала?))
          Перше, що спало на гадку після прочитання п'єси: баба Пріся – це образ Берегині нашого часу (в сучасній інтерпретації, до якої ми вже встигли звикнути, тобто, жіночий дух-охоронець родини і оселі, що уособлював материнство та жіноцтво, опікувався родючістю полів, володів таїнами природи та даром пророцтва, а також є своєрідним свідченням матріархату давніх українців).
          Хоча, напевне, не дуже в'яжеться з красивими зображеннями сучасних Берегинь зовнішність 86-річної баби Прісі, що пахтить скрученою з махорки папіроскою, від якої "страшна вонізма", а за поясом завжди носить ніж...
           Швидше, в її ж стилі, старою відьмою б обізвати, позаяк дочка для неї – "нінашо незгодна, потєряна людина", "гадіна підступна", "калічна куриця", в якої "очі на потилиці", а внук – "сучий непотріб", "пакосник, шоби йому руки і ноги повикручувало", придурок, яких "в нашій родині нікогда не було"...
          Та чи поміняється від того суть? На кому тримається дім, родина в п'єсі?.. Хто зумів "домовитися з природою" – понівеченою, сплюндрованою – перетворити її в свого союзника?.. Хто, долаючи всі життєві нещастя і негаразди, виживаючи в умовах війни, голоду, виробив свою стратегію і тактику, свою життєву філософію, якій невідступно слідує? Кому під силу будь-яка чоловіча робота, навіть така як знищення ворога?.. Хто не живе ілюзіями і готовий до зустрічі з новими випробуваннями, з будь-якою бідою, і йтиме рішуче і впевнено до кінця?..

          Ключове місце в п'єсі, на мій погляд, це бачення баби Прісі своїх координат часу, де знаходимо і тлумачення назви п'єси, точніше, напрямок у роздумах над нею: "Весь остальний світ вже давно живе за прямим часом, у них немає ні дня ні ночі, кожен спить і працює, коли хоче, а наш час круглий — встаємо з сонцем, лягаємо з місяцем... Весь світ спішиться кудись і всігди спізняється, бо час прямий. У нас спішитися нікуди, у нас час круглий: всьому своя година, свій день, своя пора року. Ми живемо на початку і наприкінці часів."
          Стає питання: можливо, ті, кому здається, що живуть за "прямим часом", насправді, потрапили в інший коловорот, іншу циклічність? Крутяться як білка в колесі, та воно настільки велике, що в них складається ілюзорне враження бігу по прямій, вперед... А коли опиняться несподівано "наприкінці", то чи стане для них цей пункт "початком"?..
          Це тільки на перший погляд баба Пріся і її дочка Слава єдині в своєму протесті проти виселення з рідної домівки, та не треба плутати рішення баби Прісі, що ґрунтується на переконаннях, любові до рідної землі, віри в неї ("Земля наша, вона мать нам усім, на ній небо стоїть, не можна землі своєї цуратися") з рішенням її дочки, прийнятим з відчаю та зневіри після семи років невдач та поневірянь: не склалося життя її сім'ї як переселенців, таврованих  словом "чорнобильці", що сприймалося не інакше як "ізгої", "зараза радіоактивна".
          Дочці чуже і незрозуміле сприйняття природи її матір'ю. Напевне, ідеологічне підґрунтя радянської школи, виховання матеріалістично-наукового світогляду дало свої плоди. А сама баба Пріся характеризує цю генерацію так: "Молох життя розламав все твоє покоління, воно гниле, нінашто мнездатне, нещасне. Подивися навколо, тепер править твоє покоління – розпука і бездарність, більше нічого. Ми живемо в такій час, когда просто возьми своє життя, свою землю в руки і живи щасливо. Але ви не можете, ваші душі калічні, ви поламане покоління"...

          Тому й робить спроби передати свої знання внукові, бо "у нього є дар до лісу", хоч він "не такий, як усі"... Та внука підстрелили, мов дику звірину ті, хто приїжджав у зону і хто, за словами Дільничого "десять років тому бандитами були, а тепер вони – ВЛАСТЬ – депутати, бізнесмени, начальство всіх рангів... У них тут свої інтереси, вони развлєкатільні тури робить будут для туристів какіх-то там", "Кому горе-біда, а кому развлєчєніє..."
          Легше повірити в розповідь баби Прісі про синіх чоловічків, які "просочилися в уряд і парламент" та "проводять свої експерименти над населенням з метою повного їх знищення", ніж в те,  що такі ж люди як і всі, лише з тією тільки різницею, що в їх руках влада, можуть так знущатися над іншими, прирікаючи їх на виживання, в той час як самі нудяться від розкоші. Уряд – "бандота одна", і в країні відбуваються такі "покращення", що краще "в зоні жити"... Слова того ж Дільничого часто звучать як жорстокий вирок, що оскарженню не підлягає: "Вас тут троє, та й якби і не троє — вас тут нахєр нікому не надо...", "Кого у нас тут інтересують чужі проблеми? Кому нужна чужа біда? Можеш жити — живи? Є біда? Це твоя біда — хоч би й здихай.", "За законом ВАС НЕМАЄ".
          Дільничий – це той ворог, який чи не найнебезпечніший, це узагальнений образ пристосуванця, що все розуміє, все правильно оцінює, але нічого не робить, щоб щось змінити, – ні як посадовець, ні як людина, – підлаштувався під ситуацію, під осіб, що правлять "бенкет у чуму" і не нехтує ніким і нічим, що можна використати у своїх інтересах.  То ще питання, кому більше "завдячувати" за наші безкінечні проблеми – урядові чи ось таким пристосуванцям, які розсілися по кабінетах і вирішують (щоб не сказати ламають) чужі долі.

          В трагікомедії, як правило, завжди переважає трагічне, а гумор тільки підкреслює його – гіркий, грубуватий, від якого "язик не всохне", а душу відвести можна. В п'єсі багато фраз викликають усмішку, як і бабині розповіді про "тарілки літальні, засекречену гілку метро, синіх чоловічків", або ж бабина розмова з радіо, після того, як вона відкусила шматочок гриба, який, буцімто, виміняла у мавки на буханочку хліба і який "аж світився".
          Трагічне в п'єсі, базується на Чорнобильській катастрофі, що вразила світ жахливими наслідками, але всі заходи по їх усуненню закінчувалися там, де закінчувалися великі цифри. На поодинокі випадки легше було закрити очі – якщо хтось рятується самотужки, "губиться" в зоні, в лісах, то, як кажуть, баба з возу...
          Тому на фоні Чорнобильської трагедії виступає інша трагедія – трагедія людей, яких  повністю позбавили їх прав, а ця проблема такого масштабу, що виходить далеко за рамки п'єси, бо скільки таких "загублених" з багатьох інших причин, до яких нікому діла немає, які покинуті напризволяще, тобто, позбавлені будь-якої соціальної допомоги. Грубо і безкарно порушуються основні норми цивілізованого світу – ВИЗНАННЯ ПРАВ кожної людини,  що базуються на двох основних цінностях: людська гідність і рівність!.. (Статут ООН: "утвердити віру в основні права людини, гідність і цінність людської особисто­сті".

          До нас дійшли слова давньоєгипетського фараона (близько 2000 до н. е.), який давав вказівку своїм підлеглим: "Коли з Верхнього або Нижнього Нілу приїж­джає прохач, зробіть так, щоб все проходило відповідно до закону, щоб був дотриманий звичай і поважалися права кожної людини". От вам і "на початку і наприкінці часів"... з точністю до навпаки... А чому дивуватися? Адже час круглий... Для всіх...

          "Моя справа живе",– тішиться Дільничий з потойбічного світу тим, що його жінка таки завагітніла і народила сина, а от баба Пріся стала останньою, хто "водив дружбу" з русалками... мавками, польовими духами та "нечістю усілякою"... Сумно.....


          Після прочитання п'єси метнулася дивитися її екранізацію – фільм "Брама". Після перегляду мені несподівано спали на гадку "Тіні забутих предків". Досі цей фільм мав для мене статус недоторканості, був завжди на недосяжному п'єдесталі!.. А тут раптом!.. Думаю, всі зрозуміли, що я хотіла сказати (ну, всі - це двоє-троє, що дочитали мій пост до кінця )) Актори в фільмі чудові, але Ірма Вітовська мене вразила!!! Бувають рідкісні випадки, коли починаєш сприймати персонаж шостим чуттям, слова перестають грати першу скрипку, і ми починаємо "бачити" його внутрішній стан – при мінімумі жестів, міміки, інтонації... –  і не просто бачимо, а вступаємо наче в якийсь контакт і синхронізуємо з ним свої власні емоції!.. Це не що інше, як непересічність, геніальність акторської майстерності!....
          Звичайно, при розмові про фільм, недопустимо не назвати його режисера – це Володимир Тихий. Браво!..

          Павло Ар'є: "Чорнобиль – це не лише техногенна катастрофа, це катастрофа людська. І от про це я написав. Мене це дуже вразило, я зрозумів, що ми не є царями природи, ми не назавжди на цій землі, і наскільки довго нам буде дозволено тут залишитися, залежить від нашої поведінки. І тому й фільм називається “Брама”. Чорнобиль – це брама для всього людства у майбутнє, у яке ми або зайдемо, або ні."


          P.S. Після аварії на Чорнобильській АЕС  більше 5 мільйонів людей живуть в районах, які вважаються «забрудненими» радіоактивними речовинами...