Сон-231

Я сиділа на березі річки,
Й роздувала сімянки кульбаби,
Час минав неквапливим потічком,
Геть забувши про справи нагальні.

Я була, як розморена сонцем,
Наче лінню - розмазана долі,
А кульбаби, немов охоронці,
Стерегли безпорадну неволю.

І насіння - у подуві вітру,
Крало мій заворожений погляд,
Я з ним в подорожі на край світу -
Теж летіла, залишивши спогади.

Я  літала у подиху млості,
Під пухнастим летким парашутом,
Поки скинуте покотом сонце
Не зіграло в останній свій шутер.

А під вечір, як квіти кульбаби,
Загорнулись в залізні бутони,
Нече у револьвери - узяли
Під приціл мої сонні нейрони.

Я повірила їхнім погрозам,
І зосталась - неначе заручник,
Аби слухати їх і крізь сльози,
Веселити, поки не наскучу.

Я повірила в постріл у скроню,
І тремтіла, чи від прохолоди,
Чи від думки, що Бог не вборонить,
Від безумних нічних кукловодів.

Під прицілом - я слухала тиху,
З нерозбірливих слів маячню,
І боялась, аби перебити -
Як на лінію ставши вогню.

Під прицілом - нічних перемовин,
Й безкінечних безмовних історій,
Я кивала у такт головою,
Як в прострації під наркотою.

Під прицілом пройшла ціла вічність,
Хоч минуло лиш кілька годин,
І кульбаби немов з потойбіччя -
Прорізались у часоплин.

А на ранок - із сонячним світлом,
Насторожені дула кульбаб,
Подобрішали - й знову розквітли,
І з сімянок розвіявши страх.