Сон-225

Коли старість постукала в двері,
Із вимогою, щоб відчинив,
Як вдираються в дім мародери,
Щоб украсти останні з хвилин.

Коли старість - себе заявила -
І поставила терміни в часі,
Коли ближче - уже до могили,
Ніж до знаків і дороговказів.

Коли старість назвалася словом,
Щоб у неї повірили діти.
І морщини пустила по лобі,
Й приневолила волос біліти.

Коли старість - заплакала вперше,
За покійними, що не повернеш,
І примусила справи довершить,
Щоб готовими бути до смерті.

Коли старість - неждано спинила,
І змінила життя звичний хід,
І розгублена вістю людина,
Усвідомила, скільки їй літ.

Коли старість - торкнулась за плечі,
Називаючи повне імя,
Спонукаючи оком старечим
Озирнутись на власне життя.

Перед фактом залишених років,
Кожен робить останній свій вибір -
Чи дописує життєві строки,
А чи тратить останні хвилини.

Щоб нарешті нажитись до краю,
За усе недожите життя,
Щоб вхопити миттєвіть й безкрайо
Розглядати її, як дитя.

Щоб набутись, набачитись вдосталь,
Відтворити заряди емоцій,
Щоб нарешті відчути - як просто
Можна жити в бурхливім потоці.

Щоб розкрити за плечами крила,
І злетіти над сірістю буднів,
Аби істина зверху відкрилась,
У дрібницях, яких не забути.

Щоб було, як в журнальних картинках,
Білочолі дідусь та бабуся,
Усміхаються, й біла хмаринка
Їх здіймає на ниточці пульсу.