Иван Франко Тричi менi являлася любов

Она являлась трижды мне – любовь.
Одна несмелою лиле’ей белой,
Из вздохов сотканная. Из миров

Светящихся, как бабочка, слетела.
И май купать её в рассветах рад,
На пурпурную тучку утром села,

Ей всюду – рай, куда ни кинет взгляд!
И, как дитя, она была невинна,
Благоуханна, как цветущий сад.

Пришла другая - гордая княгиня,
Бледна и лунолика, и грустна -
Тиха и недоступна, как святыня.

Меня рукой бестрепетной она
Чуть отстранила и шепнула томно:
«Не жить мне, пусть же я умру одна!»

И скрылась в вечности холодной, тёмной.
Явилась третья - женщина иль зверь.
Посмотришь, сердце полнится истомой.

Нет силы отвести глаза теперь.               
И страх берёт так, что душа вдруг стынет.
Себя теряю - слаще нет потерь.
               
Сперва подумал, что, быть может, сгинет
Во мраке ночи иль трясине дня.
Да пламя красным полыхнуло сильно,

За сердце ухватила вдруг меня,
Как сфинкс, когтями душу растерзала,
Смакует кровь, покой мой прочь гоня.

Дни проходили, думал напиталась,
Ослабнет да исчезнет… но отнюдь,
Ни на минуту, нет, не отставала.

Мою когтями стискивала грудь,
Когда порою на груди дремала.
Проснётся - из-под век шальная чудь,
 
Как будто что-то потерять боялась.
Глаза в глаза смотрела хищно мне,
И сила колдовская разгоралась

В её глазах – чем ярче, тем страшней,
И жажда в них такая – сердце ныло,
И в то же время там, на самом дне,

Чарующее что-то - сладко, мило,
Что забываю раны, боль и страх,
В той мари вижу рай, добро и силу.

Напрасно дух мой птицею в силках
Трепещется! И чувствую, и знаю,
Что стелется мне в бездну жуткий шлях,

И что туда во мраке пошагаю.

оригинал

Тричі мені являлася любов.
Одна несміла, як лілея біла,
З зітхання й мрій уткана, із обснов

Сріблястих, мов метелик, підлетіла.
Купав її в рожевих блисках май,
На пурпуровій хмарі вранці сіла

І бачила довкола рай і рай!
Вона була невинна, як дитина,
Пахуча, як розцвілий свіжо гай.

Явилась друга — гордая княгиня,
Бліда, мов місяць, тиха та сумна,
Таємна й недоступна, мов святиня.

Мене рукою зимною вона
Відсунула і шепнула таємно:
«Мені не жить, тож най умру одна!»

І мовчки щезла там, де вічно темно.
Явилась третя — женщина чи звір?
Глядиш на неї — і очам приємно,
 
Впивається її красою зір.
То разом страх бере, душа холоне
І сила розпливається в простір.
               
Спершу я думав, що бокує, тоне
Десь в тіні, що на мене й не зирне —
Та враз мов бухло полум'я червоне.

За саме серце вхопила мене,
Мов сфінкс у душу кігтями вп'ялилась
І смокче кров, і геть спокій жене.

Минали дні, я думав: наситилась,
Ослабне, щезне... Та дарма! Дарма!
Вона мене й на хвилю не пустилась,
 
Часом на груді моїй задріма,
Та кігтями не покида стискати;
То знов прокинесь, звільна підійма

Півсонні вії, мов боїться втрати,
І око в око зазира мені.
І дивні іскри починають грати

В її очах — такі яркі, страшні,
Жагою повні, що аж серце стине.
І разом щось таке в них там на дні

Ворушиться солодке, мелодійне,
Що забуваю рани, біль і страх,
В марі тій бачу рай, добро єдине.

І дармо дух мій, мов у сіті птах,
Тріпочеться! Я чую, ясно чую,
Як стелиться мені в безодню шлях

І як я ним у пітьму помандрую.