Сон-217

Біла хата в селі за ставочком,
Що стоїть, підпираючи гору,
Тебе роки і миші розточать,
І зрівняють з землею упорох.

Пустять тріщини білені стіни,
І облупиться масляна фарба,
Номер дому на блясі настінній,
Згубить цифри у ліку непарнім.

Серед назв безіменних і вулиць,
Ти заблудишся серед туману,
І усе, що за стінами збулося,
Втратить довгу, столітнюю память.

Похитнеться паркан і трухляво
Усміхнеться прорідженим рядом,
Та хижак, вже беззубий й дірявий,
Не лякає сторожким наглядом.

І ворота - замруть у мовчанні,
Не скрипітимуть на ржавій ноті
Непромасленим скрипом-бурчанням,
А застигнуть, як з кляпом у роті.

Ще недавно була рідним домом,
Для людей, що шукали прихистку,
Присипала натруджену втому,
Огортала повітрям прокислим.

А пройшло - уже стільки не ходять,
Щоб вклонитися київським мощам,
А пройшло - покоління - і годі
Відшукати жадаючих прощі.

Перемелються прокляті роки,
В мозолях, в неприкаяній праці,
І на цвинтарі вляжеться рокіт,
Душ, яким було ніде діваться.

І стоятиме хата, як пустка,
Виглядаючи тих, хто втік в місто,
Й даху - мохом порослая хустка,
Перекоситься, на очі злізши.

Обірвуться сліди - близ порогу,
І притрусяться листям вишневим,
В внуків сили не стане, ні грошей,
Щоб приїхати в пору жовтневу.