Я розкажу тобi, дитино, про життя - 14 частина

«Повинні ж – «звірі», стати знов – людьми»

– Я розкажу тобі, дитино, про життя,
у щирості, порядності прожите,
чи кожен день «кісток перемиття»,
інтригами і пошлістю прикрите.

Я і не знаю, кому легше жити?
Можливо всі, по своєму нещасні.
Щоб усю правду тобі розказати,
переживання треба мати власні.

– Бабусю мила, я ще зовсім юна,
пізнала на собі це – пекло пліток,
по заочі, завзято і бездумно,
мене палили, в зав’язі цих сіток.
Якби не ви,
робити що – не знала б,
не справилася б з непосильним гнітом,
не тільки плакала,
а точно вже – пропала б!
Не малими сльозами серце вмите.

Терзали до невимовного щему,
лиш – за кохання щире.
За довіру
серця і тіла – милому своєму.
Що кинула, усю себе, до виру
безмірного та щирого кохання,
яке панує, вперше, в серці юнім,
на смак,
попробувати всі його пізнання,
дотик до світу – невідомого…
і що в нім?

Страшилася, але купалась в ньому,
незвіданому ніжності і тайни.
Від щастя плакала, раділа всьому,
ці миті, проживала мов останні.

Все тріпотіло; руки, ноги, тіло…
серце, душа… заплутались думки.
Ступала на початку я не сміло,
а потім впала – вся!
у ці струмки –
чистого світу, де немає зла.
Забула про сирітство і печалі,
що – нічиєю! в світі цім була.
Збирала я – любові всі медалі.

Повірила в те – марево п’янке,
туманами позастилало очі,
стверділе серце, стало враз – м’яке,
воно проснулося,
відкрилось після «ночі»
і я літала в небесах високо,
без крил…
такою легкою була.
Занурювалась в води,
вниз, глибоко,
не вмію плавати, та наче, я пливла…

– Безумний світ кохання, що й казати.
Я і сама у нім літала,
а що за ним, теж не хотіла знати,
щаслива доля в цю мить завітала.

– Бабусю, так.
Я вся була в цім світі.
Забула зовсім – є світ навкруги.
Коли перебуваєш в теплім літі,
де квітами усіяні луги,
то зиму забуваєш, а сніги,
морози, заметілі… не реальні!

Наповнений світ болі і туги –
далеко теж.
Такі ми – екстремальні!
З головою, плюх у вир… і все!
І ви, бабусю, теж були такі?

– Така ж! що доля принесе
не думала.
Це – юності містки,
які здаються нам мостами –
бетонними, незламними довіку.
Ось, воно щастя – вічно буде з нами!
Вселенська радість, повна мрій…
без ліку.

– І я розмріялася…
День і ніч не спала,
серце вмлівало.
тіло в ніжній томі…
біля коханого душа моя вітала,
не відчувала труднощів і втоми.

Удвох, обнявшись, бачили усесвіт!
Мов коло – світла…
а ми – всередині…
Не відчували днів, хвилин і літ.
Ми – ціле!
Ми є – кремінь! Бо єдині!

Готова все віддати у ці миті.
Життя – без роздумів, враз,
кинути до ніг
коханого!
Літа наші прошиті –
нитками золотими…
а що – гріх?!
Що у коханні може бути грішним?
Скажіть, бабусю, я не розумію.

– Дитино мила, це і є найгіршим
для тих, хто не кохав, бо не уміють.

Не всім даровано, бо це – дарунок з Неба!
Він – вибраним, а більшість споглядають
лиш з боку, але є потреба
все «просівати»… немов – усе знають.
У тайні заздрити, невірою хрещені,
що є цей дивний світ – мрій і кохання.
«Перемивати всі кістки»… навчені,
це їхнє, дике – «всесвіту послання».

Прикрити цим стараються нутро,
пусте і не спроможне до любові
(елітним, подають – «гидке хутро»,
поношене, общипане у злобі).

 – Знаю, бабусю, добре напилася
того, «елітного» смердючого напою.
Пройти великі терни довелося…
Не знаю – як, не лишилася злою?
Не стала теж подібною до них –
скажених у словах і пориваннях,
як не набралась ненависті їх,
хто «щебетав»…
не на добро, стараннях?

Якби не ви, не знаю, що робила б,
куди пішла, до кого прихилилась?

– Донечко мила, усе добре було б,
ти в правильному напрямку дивилась.

Я тільки укріпила те, що було,
у твоїм серці і в душі з основ,
те, що ніколи не давало мулом,
залити мрії, думки і любов.
Так, так – любов!
Хоча пізнала зраду,
яка з’їдала тебе день і ніч.
Вдвох,
поскладали тихенько до ладу.

Тягар поганий, скинула ти з пліч.

Ті , люди злі, залишились самі –
в своїх помиях.
Вариво це їхнє!
Такі ніколи не ставатимуть німі,
бо зло, як і любов, таке ж – одвічне.

Знов підшукають жертву новим пліткам,
«перемиватимуть нові кістки»,
передадуть у спадок своїм діткам…
Мости – ламатимуть,
а будуватимуть – містки.

Чому все так?
Бо ти – не піддалася!
Не впала. Не згоріла. Не здалась.
Хиталась… бідкалась…
Спаслася!
На Волю Божу себе віддала.

Урятувала себе і дитину.

Тепер, із Неба, це кохання впало,
а те – дівчаче, що було з полину,
вже кануло у Лету, й там пропало.

Ти на людей, злосливих, не зважай,
вони нещасні, по своїй природі,
тому збирають злоби урожай,
його, самі ж – їдять, в своїм городі.
Перекидають трохи через пліт,
надіючись, хоч у кого, попасти
бо не можливо гризти, стільки літ,
самих себе в злобі…
Можна упасти,
та – так! що не піднятися повік,
в болото тягне мертва трясовина.
Тягар важкий.
Не всім під силу гніт.
Хтось розуміє: «То – моя провина,
мною назбирано, то є моя розплата!»
І стане викарабкуватись в світло…

У більшості ж, так само – «скраю хата».

Сміттям кидатись так і не набридло.
Вселенська радість – знищити когось;
старе, мале, чи хворе…
їм – все рівно,
аби попав під руку злоби хтось.
Знущаються… і так іде невпинно.

Тікати від людей, далеко треба,
які шукають винними когось,
щоб оправдати і очистить себе,
«понапридумують»… невідомо чого.
Заліплять брудом винних і не винних,
затопчуть, хто постане із дороги,
ще й посміються потім, з них – наївних…

Собі ж – на спину крила, квіточки на роги.

А ти стоїш, обвалений в грязюці,
ними розведеній.
Не знаєш – що робити?
Бачать брехню… у кожнім твоїм звуці
бо твою правду будуть сміттям крити,
так театрально, з щирістю лукавства,
із посмішкою ласки і тепла…

Твоя порядність – знищиться!
То – помста,
за ту правдивість, що в собі несла.

А людям легше вірити у підлість,
у кожного «заховані скелети»
і сумніви – вже криють твою щирість,
все палиться до тла…
Не знаєш – де ти?
Серед людей, а чи серед вовків?
Хоч ситих…
та готових розірвати,
бо підступають із усіх боків.

Чи люди – чи вовки? Як розібрати?

– Мені аж, страшно, бабцю, сама знаю,
занадто добре, злі людські пліткИ,
не серджуся і злОби не тримаю,
бо не колючки сію, а квітки.

***
– В добро, рідненька, є дорога
найважча. Легка тільки в зло.

Покійної, моєї подружки небога,
упоратися не змогла.
Не повезло.

Вирішила злих людей провчити.
Думала – їх виховати можна,
а як можна навчити любити
в’їдливу іржу?
Людина кожна
часто впевнена – хто більше,
а хто менше,
що змінити можна людську суть,
когось важко, а когось і легше…

Ні! Не вір! у всю цю каламуть?

Що на дні лежить і не підйомне,
там залишиться.
Лише прикриє верх.
Вправніші – листками й лілій повне.
Недолугі – плісняву наверх.
З посмішкою – самі розумніші,
з добротою, лицемірно прислужити…
Від такого серцю ще дикіше!

«Добро в злі» – чи «зло в добрі» місити.

Вже самі не знають що є що,
але кожен собі в оправдання:
«Я саме добро!» – б’є в груди, –
а іще,
чесності й правдивості – єднання!»

   ***
Впала в дикий відчай ця небога.
Справедливості шукала, чистоти,
правди, спокою…
хоч була засторога:
«Час лікує. Трішки потерпи!»

Злі об’єднуються.
Відступають добрі.
Життя часто так несправедливе.
Хоч серця – у меншості хоробрі,
більшість – тільки в слові вередлива.

– І що сталося, бабусю, як тепер?
Я надіюся, пройшов час – зараз добре?

– Ні. Не добре. Час все стер.
Злі живі.
У ті «світи»… дитя пішло хоробре.
Щемить й зараз, згадую її,
гарна, чиста, розумна дитина,
із порядної, хорошої сім’ї…
а пішла «в багнюці», хоч безвинна!

Довго плакали батьки невтішні,
захистити не змогли доньку й по смерті.
Навіть всі новини в ЗМІ, зловтішні,
довго… начисто… іще старались стерти.

***
Споконвіку бореться дві правди.
Кожен впевнений всебічно – у  своїй!
Ніхто не поступиться заради
когось – своїм
й путь не дасть – чужій!

***
– Спостерігала якось я, бабусю,
за сім’єю доброзичливих людей.
Щирі, милі…
батька і матусю –
як вони! хотіла б мати я,
й дітей.

Не буває ідеальних, втіх не маю,
показали і вони подвійне дно,
за спиною «кістки мили»… знаю –
мої і дитини.
Так, це – не кіно.
Наяву.
А люди розказали,
не терпілось поділитися зі мною.
Слухати, підтакувати мали –
більше вивідати…
й зробити бідою,
бо доносять більше, що їм! миле,
вириваючи з контексту свою! славу.

Хоч, на рівні, «батогами мене били»,
очищаючи – свою! не чужу правду.

Я, бабусю, не серджусь на них,
бо вони і справді добрі, милі,
та…
не хочеться до себе в гості – їх
і до них не хочеться.
Не в силі.

Вони все забули, як завжди,
побалакали плітками…
розійшлися…
Їм не зрозуміло, чому ти –
не такий як був, як знов зійшлися.
В чому їх провина? Ї немає!
Все як зАвжди… це – для них.
А – я?
Мені як?
Ніхто цього не знає.
Недовіра впала вже – до всіх!

       ***
– Так, дитино, боляче ще більше,
коли вдарять в спину тебе – рідні,
до яких ти тулишся щиріше,
бо в світах, а вони такі грізні.
В них ти борсаєшся одиноко й важко,
нема голову до кого прихилити,
ще й свої – ударять в спину, тяжко,
із якими мріяв вік дожити.

То ж, дитино, видно моя доля,
тут, у кріслі цім, зустріти наодинці,
свої дні останні… така воля
мабуть в Небесах… й життя сторінці.

Ми приходимо у світ цей одинокі.
Видно, одинокі і підемо.
Хтось, сказав такі слова глибокі,
що нічого і не заберемо,
але за усе нажите – між…
всі гризуться, діляться у тайні.

Наступають все, на граблі – ті ж!
Вік від віку…
вчення – у омані.

***
Важку тему ми з тобою почали,
тут сторін розглядати немало,
наші роздуми великі і малі,
чи кому потрібні?

Та, так стало –
ми давно розмову цю ведемо,
про життя розказую тобі,
скільки років ми разом ідемо…
Цим допомагаю і собі.

Із тобою відчуваю силу
і потрібність, з усім багажем,
що сама несла роки, насилу,
бо голубило і різало ножем.

Колотились роздуми безсило,
як у бочці, закритій з боків,
ще й законопачених красиво…
Там би й згинули – у темноті віків.

Ти відкрила ящик цей Пандори,
склад – «біди, роздору і нещастя»…
Може й ні!
Там є ще – застороги.
Відкладалися теж і пізнання – щастя?

Як не є.
Ми з ними проживали,
ти – дитинство, юність,
а я – старість,
сумніви, питання… розбирали,
щоб не схибить.
Нам потрібна малість.

– Ваше вчення, ваша засторога,
вберігали мене від біди.
Завжди знала – буде допомога,
добрі ви залишили сліди.
Для мого життя всі ці розмови –
серце материнське в тишині…

Будьте довше ви мені здорові,
не лишайте сам на сам у глушині.

***      
– Я, дитино, і сама не призвичаюсь
до людських всіх пліток і сплетінь,
мов у кокон, кожен раз ховаюсь,
не набрати в душу тих видінь.

Безпорадна й досі, хоч стара,
як мала дитина, ображаюсь,
вже в яких болотах не була,
а у таких битвах я не знаюсь.
Але сторонитися людей,
теж погано!
Нема ідеальних.
Сам не раз, не втримаєш речей
і такого навидумуєш у тайні.
Добре, як не винесе язик
на поверхню той, увесь дурман,
бо ти завжди думати вже звик –
ти правий, правий, правий…
ти – прав!
А проходить часу, навіть мало,
сам собі дивуєшся не раз,
скільки дурості в тобі вітало…

Стоп! Стіна! Ось, тут є перелаз!

Не будуй навколо себе стіни,
відкривай лази ці до людей,
бо є не потрібні! – в словах війни,
завжди вихід є, як і в мишей
з пасток…
бо ми всі, як і ті миші,
вічно попадаємо у них,
нам навчитись треба жити в тиші,
з’їдено і так немало лих.

Може й справді, наша простота,
як – вбиває, може і – лікує?
Як не є.
Уся ця «глупота»,
правдами й не правдами – існує.

Так потрібно.
Це – для рівноваги!
Добрий може – вбити,
врятувати – злий,
не повороткИм – стусан дає наснаги,
надто шустрому показує, що – стій!
Залежно ситуація  яка,
які обставини – вони диктують дії,
у півсвідомості робота є така,
що нанівець руйнує наші мрії.

***
Мовчання – золото!
Але яке мовчання?
Мовчить язик – в думках і серці крик?

В душі спокійне, затишне світання,
думки у спокої – хоч, вертиться язик?

Ця вічна боротьба не всім під силу,
залишитися всередині чистим
і час від часу – чистити від пилу,
бо світ до кінця віку, буде пильним.

– Я все це розумію, бабцю, складно
сАме ось це – зробити. Як?
Приборкати характер, знаю, важно
та не вдається зовсім. Аж ніяк!

Язик поперед думки, потім: «Ай!»
Вже вилетіло. Уже не зловити.
На місці крутишся… і добре знай,
комусь вже боляче,
що не потрібно й бити.
Промовиш:
«Вибачте мене, не так хотів.
Чомусь не вдало склав я свою думку…»
Все рівно – пізно!
Ти вже «пролетів»…
Довірі – мінус, у твою шкатулку.

***
– Не винна молодість.
Тут є люба причина.
Хоч і стара, сама така. Несила
приборкати характер – «язичина»
підводить завжди. Слів всіх замісила
і висипала… Склала чи до ладу?
Ні! Немає й хвилі,
а місиво такого водопаду,
опрацювати розуму не в силі.

Значить, єдине залишається тобі –
своє відношення міняти під події,
тримати чистоту в душі – в собі!
Інакше, в серце заливаються помиї.

***
Давай щось ми веселе розпочнемо.
Можливо, заспіваємо за чаєм,
а то, від роздумів таких, на серці – щемно,
кожну хвилину у добрі прожити маємо.

***
Дитина бавиться.
Ще непорочна й чиста.
Ще ангеля!
Ось, наша мудра книга.
Мовчить
і посміхається, так променисто…
і серденько теплЕньке,
а не крига.

Кажуть, у старості ми станемо дітьми.
Повинні ж – «звірі», стати знов – людьми!


30.07.2021 рік