Сон-214

Як тільки прокидаюсь - зразу думка,
Готова до польотів, як пілот,
Обтрушуючи сонні хвилезвуки,
Злітає до оманливих висот.

Їй ніколи - поніжитись у ліжку,
Згадать калейдоскопи дивоснів,
Розморена обіймами і ніжністю,
Вона рискує завсім не злетіть.

Тож рветься - з-під обласканої ковдри,
З-під тілом обігрітої постелі,
Щоб вирватись із сонного полону,
І приморозкам й вітру відкрить двері. 

Й зіщулена від холоду - злітає,
Із ревом реативних літаків,
Без чаю та без кави розганяючись -
Збиваючи замріяних птахів.

Й на висоті - відчувши себе в нормі, -
У звичній обстановці - поміж хмар,
Вона горить в очікуванні шторму,
Чи грозових розкатистих примар.

Їй байдужі проблеми мурашині,
Що видно у вікно в ясну погоду,
Вони здаються - ницими з вершини,
Не вартими крилатої свободи.

І так - щоранку - тонкострунним зльотом,
Розморена і сонна - рветься думка,
Немов пілот до нового польоту,
Забувши про тяжіння і розлуки.

Однак осіннім черговим світанком,
Літак зламавсь й заглох на злітній смузі,
І думка вгрузла в ліжко, наче бранка,
В тумані нерозбірливих ілюзій.

З вершини - понадхмарних горизонтів,
Де вся планета - наче на долоні,
Не вгледіла - загрозу попід носом, -
Хворобу, що назавжи поневолить.

І навіть, якщо підробити справку,
І пропустити черговий медогляд,
Озноб й температура тіла зранку -
Зірватися на ноги не дозволять.

Тож ковдра - заколихує туманом,
І покриває сірості нальотом,
І збитий льотчик - лежма на дивані,
Потрохи забуває  про польоти.