Сон-211

Здіймаюся на гору - тихим кроком,
Шляхом, де дуже рідко ходять люди,
Щоб на вершині відшукати спокій,
Й утихомирити рвучкий сердечний стукіт.

Ступаю вверх без поспіху, помірно,
На сходження поклавши все життя,
Неначе не існує інших гір,
Щоб виміряти їх серцебиттям.

Неначе - вічність в мене у запасі,
Розтягую секунди на години,
Подалі від сумяття та галасу -
Забувши, що за осінню йдуть зими.

Неначе - вільна, й вдома не чекають,
Брудні, голодні й задубілі діти,
Неначе їх від мене розділяє
Прозора безтілестість мертвосвіту.

Неначе - здатна зрушить самотужки,
Тисячолітню камянисту гору,
Достатньо сильна та достатньо дужа,
Щоб не просить благально допомогу.

Неначе - горда, як гірська вершина,
Закинута снігами на край світу,
Сама піднялась і сама звершила
Історію прадавнього завіту.

Неспішно підіймаюсь, відпочивши,
Багаття запаливши на привалі,
Радіючи, що з часом гори нижчими,
Стають під ерозійними вітрами.

Ще крок - й вершина скориться підошві,
Й відкриється безмежна панорама,
Гірські вершини, снігом припорошені,
Яких здолати - вічності замало.

Навіщо я здіймалася на гору?
Навіщо ликувала передчасно,
Щоб наштовнутись слабозрячим зором
На камянисте запинало часу.

Щоб, привідкривши лиш одну завісу,
В неспокої - тривожитись щоночі,
Що видно із гірського піку-вістря,
Яке є завершально-остаточним.