Сон-210

Гірський хребет, з вершинами у космос,
Залишився, мабуть, від динозаврів,
Закамяніли висушені кості,
У намаганні підвестись і встати.

У намаганні - в безвість полетіти,
Застигла гребнем хвилі чорна лава,
І витягнулись, видовжились піки,
Неначе їх пучками з неба рвали.

Неначе намагались оживити,
Й підняти в космос - камяний скелет,
Розбились в щебінь брили із граніта,
І дибом став напружений хребет.

Закамянілий динозавр, старався,
Підняти череп, повний вапняку,
Й включити мозок, що давно розклався
Й обріс розмаєм трав на кістяку.

Та втратив він, великий і камінний,
Живі клітини в черепній коробці,
І не згадає, як незграбним тілом
Потрібно керувати в кожнім кроці.

Як жити, сподіваючись на завтра,
Як дихати - розвоями трахей,
Чи хоч на сантиметр припідняти -
Без внутрішніх тканин мішок костей.

В розломах плит - іще виднілись тріщини,
Як динозавр шарпався в агонії,
З останніх сил - порваний, покалічений,
Вже майже відривався від погоні.

Він майже у стрибку - злетів до неба,
Показуючи гострий ряд зубів,
Він майже втік з проклятої планети,
Де жив, як вмів, та вижить не зумів.

Упав додолу, розпластався навзнак,
Закамянів засніженим хребтом,
Горами боголикого Парнасу,
Що снились - й звали крізь віки й крізь сон.