Сон-206

Я - снайпер, котрий дивиться в майбутнє
З стареньких, пожовтілих фотографій,
На внуків, котрим випало збагнути,
Що їм телеграфує урна з прахом.

Дивлюсь впритул - глибокими очима,
Які в житті пізнали кусень горя,
Зловити намагаючись хлопчину -
Що поглядом сліпим - не бачить, хто я.

Він ковзає - більмом і губить відлік
Людей, що стали вряд на фотографії,
Що зникли між століттями безслідно,
Без шансу на величну біографію.

Між ними я - згубився серед пилу,
В якому загубилася світлина.
Я сподівась, що внук таки зупитить -
Свій погляд на близькій йому людині.

Та ковзає сліпець, минувши постать,
І не відчувши в серці ані зойку,
Ні потягу до прадіда, що кості -
Зложив у віковім калейдоскопі.

З віками загубивши шифрокоди -
Звязок поміж розбитих поколінь,
Я цілюся - щоб помутніле око,
Прозріло і впізнало мою тінь.

Щоб відгукнулось на мій поклик серце,
Забилося від почуттів у грудях,
Щоб хлопець прочитав в рядках поезії,
Події, що в ретроспективі збулись.   

Стріляю - у трикутник поміж очі,
Й без промаху - дотягуюсь до цілі,
Та хлопець відмахнувшись неохоче,
Зложив в коробку фото пожовтілі.

Йому не до снаги - переживання,
Що лоскотали прадідівські нерви,
І не під силу привідкрити тайну,
Яку йому надіслано померлим.

Шалена куля долетіла миттю,
І правнук впав, убитий, на підлозі,
А прадід так хотів поговорити -
Пускаючи дощем старечі сльози.