Лина Костенко. Чадра Маруси Богуславки. -П-д с укр
Лина Костенко. Чадра Маруси Богуславки
Узка как улочка! Стена увита хмелем.
Татары спят, у них сейчас байрам.
Высокий дуб, на украинском - нелынь.
Писание у нас, у них – Коран.
Чего я тут? Мне скажут, Богу слава,
что я жива и что мой муж паша.
А я – Маруся. Я – из Богуслава.
И непродажная моя душа.
О, как он любит, как меня ласкает!
Ох, как целует по ночам меня!
Он перстнями мне пальцы украшает.
Браслеты на руках моих звенят.
И я хожу, хозяйка и темницы,
где тридцать лет томятся казаки.
Везде блестят глаза слуг темнолицых,
что под ноги все стелют мне ковры.
Дворец, ковры – не поле и цветочки…
Фонтан, кальян и слезы на заре.
Носила я и плахту и веночки.
Ну что, красива ль я сейчас в чадре?
О правде и мече несбыточны мечтанья.
Люблю чадру – черна что и густа.
Она скрывает губ моих дрожанье,
когда татарам лгут мои глаза.
Лицо мое не видно под чадрой им.
Мой муж уехал. Мне тоскливо. Жду.
Не то бы я казалась им чудною, -
чего бледнею и куда иду.
Чего смотрю на море и в туманы.
И отчего, как тень, брожу в ночи.
…В моей душе гремит тишь кандалами.
И я ищу, где спрятаны ключи.
Оригинал:
Лiна Костенко. Чадра Марусi Богуславки
Вузенька вуличка. Стіна, повита хмелем.
Татари сплять, сьогодні в них байрам.
Високий дуб, по-українськи - нелинь.
Святе письмо, по-їхньому - Коран.
Чого я тут? Ще й, кажуть, Богу слава,
що я жива, що в мене муж паша.
А я- Маруся. Я- із Богуслава.
У мене є непродана душа.
О, як він любить, як він мене палить!
Як він мене цілує уночі!
Каблучки нанизав по дві на кожен палець.
Браслети на руках, на шиї дукачі.
І я ходжу, володарка темниці.
Скриплять у тиші двері за дверми.
Блищать очима слуги темнолиці,
мені у ноги стелять килими.
Ох, килими, барвисті килимочки!
Фонтан, кальян і сльози на зорі.
Носила я і плахту, і віночки, -
ну, як мені, чи гарно у чадрі?
І меч, і правда - цноти не жіночі.
Люблю чадру - і чорна, і густа.
Коли татарам брешуть мої очі,
ніхто не бачить, як тремтять вуста.
Мого лиця не видно під чадрою.
Мій муж поїхав. Тоскно мені. Жду.
А то б я їм здавалася чудною, -
чого я зблідла і куди іду.
Чого дивлюся в море, у тумани.
Чого, як тінь, блукаю уночі.
…Бряжчать мені невільницькі кайдани.
А я шукаю сховані ключі.
Свидетельство о публикации №121092705693