Старiсть. Василь Симоненко

Василь Симоненко – Старість

Сім десятків дідові старому,
Сам незчувсь, коли і відгуло, —
Вже лице пожовкло, як солома,
Борознами вкрилося чоло,

Сяють очі глибоко спідлоба,
Тільки пух лишивсь на голові…
Лає син, що ні чорта не робить,
Допіка невістка: ще живі?

Остогидло діду хліб жувати,
Слухати образи від усіх,
Ціле літо горобців ганяти
Та граків сусідові на сміх.

Взять би істик, торбу через плечі
І піти світ за очі з села,
Але звик до хати, до малечі,
Що його, мов батька, облягла.

Все стерпить, хіба заплаче стиха,
Дивлячись на добрих малюків.
Все стерпить — докори, сором, лихо, —
Лиш би вмерти на землі батьків!
-----
"Старость" Василий Симоненко

Семь десятков дедушке седому,
Был совсем недавно молодцом, -
Пожелтела кожа, как солома,
Сеть морщин упала на лицо.

Исподлобья смотрят очи деда,
А на голове остался пух...
Лает сын, что держит дармоеда,
И клянёт невестка во весь дух.

Он устал быть ртом ненужным, лишним,
Оскорбленья слушать ото всех
И гонять всё лето воробьишек
Да грачей, соседский слыша смех.

Взять бы посох да суму на плечи
И уйти из дома, наконец...
Но привык он к хате: каждый вечер
Детворой облеплен, как отец.

Стерпит всё, хоть и заплачет тихо,
На детей стараясь не смотреть.
Стерпит всё: укоры, стыд и лихо,
Только бы в отчизне умереть!