Вже й висне мiсяць, як вiдро...

            ***
Вже й висне місяць, як відро,
Холодні ночі, дні холодні,
Зірки блищать, мов бите скло,
Воно й не дивно, бо сьогодні,
Гусей вже в вирій потягло...
Як сльози лить весь день, тужить-
Коли ж тоді на світі жить?
Хоч серцю часом не прикажеш,
Під вишню сядеш, та й заплачеш...
В селі зростала, не паничка,
Від сліз марніє, блідне личко,
Нікого поряд, ні душі-
Вірші мої товариші,
З літ давніх друзі мої вірні,
Як душу туги рвуть надмірні,
Як будять вранішні півні,
Чи настають осінні дні,
Сідає сонце за дахи,
Знов за моря летять птахи,
Тоді мою самотню душу
Вірші трясуть, мов жовту грушу!..
Війна забрала найдорожче,
Безцінне,мова не про кошти,
Свою я втратила дитину-
Гірке життя моє щоднини,
Немає дівчинки моєї,
Ілонки, ніжної лілеї...
З цією втратою гіркою,
Я стала інша вже, не та,
Будь поряд-стала би горою,
Скалою, смерть що відверта...
Яке нелюдяне обличчя
В тії, що ходить за всима,
З спини підкрадеться за звичай,
Була людина - вже нема!..
"Стару" нам годі обзивать,
Та на собі волосся рвать,
Дожить свій вік всім раджу тихо,
Щоб не стряслось нове  знов лихо...
Як час весь плакать та тужить-
Коли ж тоді нам, братці, жить?..
Хоч часом серцю не прикажеш,
У горі сядеш, та й заплачеш...
Вже й висне місяць, як відро,
Холодні ночі, дні холодні,
Зірки блищать, мов бите скло,
Воно й не дивно, бо сьогодні,
Гусей вже в вирій потягло...

          ***