Хустина

Тобі, рідна земле, присвячую

Я накину хустину на плечі,

Зійде зоряне небо обіч,

І накриє мене теплий вечір,

До грудей пригорнеться, до
плеч.

Ця хустина –земля моя мила,

В ній волошки, в ній маки
цвітуть,

І зелена верба, і калина

З вітром тиху розмову
ведуть…

Та розмова колише, як
мати,-

Я до Тебе, земля,
пригорнусь,

І під шепіт гілля, під
калинову пісню,

Із родинним корінням
зростусь.

І схилюсь, як верба, до
старенької хати,

Загляну до віконця, до стін
прихилюсь,

І побачу я батька, побачу я
матір,

І над пилом стежин
зажурюсь.

Бо згадаю убитих, закиданих
в ями,

І голодних сестер, і
загиблих братів,

І мовчання трави-лободи під
ногами,

І мовчання зелених ланів…

Та як йду по землі,
відчуваю крізь неї,

Що загиблі під нею лежать,

Вас, що попелом стали, що
стали землею,

Хіба можу забуть, не
згадать?

Зупинюсь серед поля з
думками,

І накрию хлібами себе,

І навіки зіллюсь з
джерелами,

Що поїли мене, що  ростили мене.

І повік не згадаю
заморської далі,

Та валютних країн
благодать,

Пригорну я хустину до
серця,

Як  землю, як Матір,

Що не можна купить,

Що не можна продать!