33-й

                Пам’яті всіх жертв голодомору

Чомусь все частіше на пам’ять — з історій страшних  у житті:
Як скупо, ковтаючи сльози, тремтячи, шептала мама —
На кладовищі в селі моїм — без пам’ятників і хрестів —
Великі, незвично круглі, запалі «голодні» ями.
І як божеволіли люди, наївшись кори і трави,
Як діти просили хоч крихту, як мами лишались надії.
Законами «трьох колосків» — хто хоче лишитись живим!
А може, іще і живий — у ямі, під трупами, дійде.
Як їздила труповозка, збираючи всіх, по селу,
Як падав то кінь здихаючий, то поряд — його проводжатий…
Здається, з землі до їжі простягнуто стільки рук —
Що їх не засипать мовчанням і не перерахувати!
Приходили «конфісковувать» — односельчани, свої!
Нерідко рідня, сусіди — оті, що в рядочок хати.
Як тужно мовчать на цвинтарі, вдавившися, солов’ї:
Кругом заливаються, тут же — мов горлечко їм перетяте!
О, як же кричали слізно, молили — іще живі!
Та ті, що прийшли відняти — сильніші, тягнули мовчки.
«Куркульських» квасольки три пригорщі в бабиному рукаві
Дівочої ще, полотняної, зітлілої в праці сорочки.
Вже скоро сто років буде — як йде громадянська війна:
Десь там, аж на дні задушенім — все тліє безсмертний гнотик!
І ходять похмурі внуки: їх давить дідівська вина —
Отих, що спочатку сусідів, а там — і самі від такої «роботи».
Страшні, насторожені ями, мов чорні, аж в пекло, дірки.
Хоч років під сотню минуло, хоч пройде — віків! — сто і двадцять —
Над ними людей не хоронять: чіпати страшні кісточки
А чи не хватає совісті, чи просто обходять. Бояться.
Яке ж бо то горе блукало — од страху звірілих людей!
Усе заберуть, іще й виженуть — худих «куркулів» із хати!
І мамині тато і мама, й сестричка — в один тільки день!!!...
…І мамі нести отой камінь — і ціле життя мовчати…*
Яка ж бо із вас «справедливіша» — всім часом розвінчаних влад?
Коли ж вас небесною карою, мов мокрим рядном, накриє?
Невже і мені судилось — поповнить скелетів ряд —
Коли без хреста і без пам’яті в «голодну» могилу зариють?
І дощик, почувши з неба, з віршем накрапати став.
Таке не забуть ніколи! Вся Пам’ять сльозами намочиться.
Відняв мою пенсію Київ! І тут я кусаю уста,
І тут я пишу про голод — бо їстоньки хочеться.

* А мама вижила тільки тому, що дружила з дівчинкою із біднішої сім'ї (їх не "розкуркулювали"). І Надя (так звали вірну подругу) пригощала іноді то жменькою сухих ягід, то гарбузового чи соняшникового насіння... Все життя мама дружила з Надею, разом, підрісши, вивчились на шоферів, а вже при мені — нерідко ходили в гості одна до одної. І мама завжди говорила: це моя спасителька, рятівниця (для рафінованих адептів української). Царство небесне мамі Насті і тітці Наді. Це я пишу, можливо, Коля чи Петя, племінники мої дорогі двоюрідні, прочитають. "Спасибі" вам, "родичі" — що в годину війни "врятували" тітку з-під обстрілів, "запросили" мене пересидіти у вас. А стріляти, "патріоти", мабуть, приїхали — донбаських "..." убивати (нема настрою в сто перший раз перераховувати — хто я тепер для вас; мабуть, заробили немало?). Як не ви за віком, то ваші діти і внуки — без сумніву. Чи багатьох мирних людей убили, є чим хвалитися? Діда Івана рідню із Кадієвки на Луганщині — теж перебили? Тепер "заслужені"?
                19.09.2021