Сон-192

Ніч минула в полоні маньяка,
Де сховалася я поміж жертв,
Що тримав на цепах, як собак -
Й не давав ані жити, ні вмерти.

Жертви були давно у полоні,
Тож корились без спротиву, мовчки, -
Їх життя й смерть були в його волі,
Тож робив з ними все, що захоче.

Повелитель життів бачив гордість,
Й непокору в очах, що скривала,
Я корилась, та кров по аорті
Неспокійним ключем вирувала.

Тож маньяк - взявсь впокорювать серце,
Котре билося вільним стихом,
Нездоланне, хоч болем потерзане,
Пошматоване людським гріхом.

Він по серцю шмагав - безустанно,
Лиш не слухала панської волі -
І сердечко від болів спонтанних
Трепетало, як птаха в неволі.

Та лиш мить - і знов непокора -
Виривалась, від болю та гноту,
Із мінорних тонів до мажору
З тишини - до найвищої ноти.

Та маньяк не спинявсь - він по черзі
Став знущатись з впокорених жертв,
Аби серце вулканом розверзлось -
Від страждань їх немилосердних.

Лиш непослух - як чулися крики -
Від шмагання вюнким батогом,
Непокора - й кляли безязикі,
І плювались безвольні кругом.

І ось я - упокорилась також,
Аби тільки не мучив людей -
Стали мирними - наміри вражі,
Стали тихими грози ідей.

І прокинувшись, як від кошмару -
Зневажаючи себе за слабкість -
Я в подушку ледь чутно ридала,
Боячись розтиранить маньяка.