Сон-190

Вітерець був легким, як метелик,
Ледь торкавсь до тонких пелюсток,
Прослизав у щілини у дверях,
Тишком-нишком, немов поміж строк.

Ледве видний - по поруху листя,
Й шепотінню загойданих квітів,
Він знав межі - й в життя особисте -
Не влізав, хоч і був його свідком.

Ледве чутний - по хвилям пшениці,
Й по сповільненим танцям у травах,
Він умів - у пориві спиниться -
І застигнути каменем з лави.

Та закриті - були людські вікна -
Й вітерець прослизав мимо них,
Він був надто любязний й привітний -
Й без взаємності - зовсім утих.

Потім став вітерець - зрілим вітром,
Що відчув власну силу й напір,
У дерев розкуйовджував віти -
І неначе цепами гримів.

Він вривався в дім безцеремонно,
І у протягу хаос - творив,
Реготав, виростав, гегемонів -
Бо вчував в собі силу царів.

І кидався у вікна - гіллями -
Щоб на друзки-осколки розбились,
Він всесильний - тому має право
Домагатись, аби підкорились.

Та лишалися вікна - закриті,
І лишилось цілісіньким скло -
Вирував вітер несамовито -
В ураган розкрутившись на зло.

Хоч-не-хоч, а тепер його впустять -
В найтаємніші закутки серця,
Його ігри - давно вже не пустощі, -
Вбивча сила, що йде по інерції.

І летіли дахи - як ворони,
І зривалися двері балконів -
Розбирав вітруган безборонно -
Дім, куди не впустили тихоню.