Сон-189

Мені здавалось, що на білім світі
Я сам-один, без роду, без родини,
Що як не стрів, то вже мені не стріти -
По крові мені близької людини.

Що так і не пізнати дивне древо -
Яке корінням проростає в землю,
Не відшукати кості давніх предків,
Їхніх могил, що в дикім степу дремлють.

Не відгадать знайомих рис обличчя,
По зжовклим та помятим фотознімках...
І не прокинутись в півночі, бо хтось кличе
І зве мене до рідної домівки.

Так жив я, наче перекотиполе,
Однак в тумані дивних сновидінь -
Я вгледів жінку у скелястих горах,
Що кликала мене у далечінь.

Вона була - як з іншого століття,
У дивному жіночому вбранні,
І кликала мене - крізь лихоліття,
Прийти до неї, наче Нізамі.

За нею височіли сніжні гори,
Й вона показувала на гірське пасмо,
Де, мабуть, у низині двір за двором
Розкинулось її гірське село.

Хто вона була? Мабуть, прапрабабця,
Яка стояла за величним родом -
Що з кожним поколінням розростався,
Губився поміж іншими народами.

У тім селі - живуть її нащадки,
Що бережуть про неї світлу память,
І я також - її праправнучатко,
Який відбився від своєї зграї.

Прабабця мене кликала у гості
Відвідати маленьку батьківщину -
Вклонитися могилі, там, де кості,
Знайшли останній прихисток-спочинок.

Та відсахнувся я від сновидіння,
Не вірячи у маревну правдивість,
Я був уже в десятім поколінні,
І пращури розтанули у димі.

Навіщо мені рушити самотність,
Що стала мені надто дорогою,
Як тільки уявив я, що мій спокій -
Порушиться родинною юрбою.