Сон-188

За вікнами квартири був неспокій,
Бурчання, клекіт, дике завивання,
Дерева, що стояли руки в боки,
Вітер учив основам блазнювання.

Вклонялися берези і тополі,
Бючи поклони перед паном-вітром,
Що був свавільним і тримав в покорі,-
Коріння, стовбур і крислаті віти.

Вклонялися ялинки гострослові,
Що з вітром, без устанку жартували,
Та вітер їх впокорив мимоволі -
Зігнув у три погебелі, щоб знали.

Вклонялися покірні горобини,
І гнулись, не діждавшись, коли вітер,
Їх вдарить віттям по зігнутим спинам,
Прикривши свої кошики-суцвіття.

Вклонялися граби, як стрій солдатів,
Ідучи проти вітру зі штиками,
Та, втративши найкращих супостатів,
Присягу склали вітру-урагану.

Навіть дуби скрипіли і терпіли,
Напружившись, тримаючись корінням,
Їх вітер гнув - але вони посміли,
Посперечатись з безумом стихії.

З квартирних вікон добре було видно,
Як вітер, як могутній рабовласник,
Шмагав рабів, що вітру підкорились -
Як новому хазяїну і власнику.

Мине стихія - й випрямляться віти,
Забудеться служіння нице, рабське,
Й дерева стануть знову гомоніти,
З співочим й велемовним птаством.

Й коли пташки, із вітерцем у змові,
Будуть наївно гратися з ним пірям,
Дерева - ледве стримуючи стогін,
Здригатимуться з їхнього довіря.

А на слова, що вітерець - ласкавий,
Хороший, вірний і надійний друг,
В дерев - болітимуть ще не зажилі шрами,
І перехоплюватиме покірний дух.