Сон-187

Здавалося, зима буде повіки,
Скувавши землю в крижані окови,
Насипавши великі гори снігу,
Немов основи для світобудови.

Здавалося - ніщо не зрушить кригу,
Що обійняла невеличку річку,
І задушила в полюбовнім вдиху -
Не давши змоги утекти у вічність.

Здавалось снігове літописання -
У ржавих плямах та у бризках бруду -
Буде законом - що його негайно
Стануть дотримуватись загрубілі люди.

Що краплі крові - в калинових гронах,
Ряснітимуть на снігу алим жахом
Не кануть в землю - ставши на покрові
Позначкою безжалісної плахи.

Що всі сліди - залишені на білім,
Узяті під жорсткий контроль і облік,
Де на морозі кожен власник тіла
Буде безахисним, беззбройним й голим.

Де кожен крок - рипітиме від снігу,
Й луною видаватиме, хто йде -
Де стіни заборонять заметілі -
Й безпамятство ледь звихнених хурделиць.

Та ні ж бо - з першим сонячним промінням,
Що прослизнув по лабіринтах криги,
Відчулась мякість - і благоговіння
Перед предвісником найпершої відлиги.

І щирі сльози на льоту не мерзли,
Не видаючи першого безумця -
Який відчув в потоках атмосфери -
Наблеження зимової конвульсії.

І крига відпестула мертву хватку,
І сніг - стирав неписані закони -
І танули - страшні тюремні грати,
Навіки зруйнувавши перепони.

Ще мить - і щезнуть спомини про зиму,
Про холод, з дрожем по промерзлій шкірі,
І лиш калюжа з-під коліс машини
Кричатиме розгублено - не вірю.