Воспоминания на Ореховый Спас. Василина Иванина

                http://stihi.ru/2021/08/29/8193

Во времена моего детства в Межгорье не сажали грецкие орехи. Потому что они бы там вымерзли. Зимы были суровые, со снегами большими и морозами трескучими.

Но без орешков мы не оставались. Мы собирали их в лесу с лещины. Веселая ватага с бабкиной улочки с разгона ныряла в густые заросли орешника у овражка за Бабиной погарью, чтобы потом зимой иметь полезные и вкусные лакомства. А кто находил орешки-близняшки, считался счастливчиком, его ожидали какие-то приятные сюрпризы.

Ой не вліті, ой не вліті на оріхи ходят,
А в осени, а в осени, як ся добре вродят.

(Ой не летом, ой, не летом по орехи ходят,
А осенью, а осенью, когда их много уродится*).

Да и не только ребятишки, иногда выбиралась в
ореховую пору на опушку леса молодежь тоже.
И сколько коломыйковых перекличек, пересмешек песенных раздавалось...

Пішла Цилька на оріхи, та й я йду, та й я йду,
Ци віддасть ми орішеньки, як я її найду.

(Пошла Цилька по орехи, да и я иду, да и я иду,
Отдаст ли она мне орешки, когда я ее найду*)

Или же эта:

Не рубай ліщану, най ся зеленіє;
Не бери багату, не бери багату,
А най посідіє.

(Не срубай лещину, пусть зеленеет,
Не бери богатую, не бери богатую,
Пускай поседеет. 
Это имелось в виду, пусть поседеет в девках, пусть никто на ней не женится из-за богатства)*

Песенки-спиванки возникали экспромтом...

Ой на горі, на горі
між ліщинов тирня,
Розкусив Іванко вріха,
Дає Цилі зирня.
Ой дає їй, ой дає
Та саме й середенце,
Та оби їй не боліло
За другими серце.

(Ой на горе, на горе
меж лещин есть тёрны,
Раскусывает Иванко орехи,
Даёт Циле ядра.
Ой даёт, ой даёт,
Да самую серединку,
Чтобы у неё не болело
О других сердце*).

А в ответ с другого конца овражка слышалось:

У лісі на врісі
Сова огинь креше;
Тото пес, не легінь,
Що з дівками бреше.

(Ой в лесу на лещине
Сова огонь высекает,
Тот пёс, а не парень,
Кто девушек обманывает*).
...
Или еще и эта:

Ой ліщино зилининька,
Нащо ся схиляєш?
Раз ись ня ся, любку, лишив,
Що ся навертаєш?

(Ой, лещина зелёненькая,
Ты зачем склоняешься)
Раз уж ты меня, милый, бросил,
зачем возвращаешься?*)

Сколько вариантов недоразумений любовных:

Ой, за погарь, любку, йдеме,
Тай орішки рвеме;
Нащо нам ся любиточки,
Кой ся не збереме?

(Ой за погарь, милая, идём,
Да орешки рвём.
Зачем нам любить друг друга,
если не сойдемся, не женимся?)

***

Прошли лета красные, молодость убежала, горы далеко, силы не те. Растет куст лещины в саду, но нет на нём плодов.
Соседский ветвистый грецкий орех, где-то уже полувековой давности, простер ветви над нашей дорожкой, да и роняет на неё не только листья, но и плоды. Котята шарахаются, услышав, как стукнет о бетон дорожки орешек с высоты. А здешние вороны, наверное, еще и не поняли, что Ореховый Спас и им уже подарки припас.
Да вот вижу: расколется орешек, а внутри он черный. Неужели все такие?!
Прошлогодняя ореховая настойка дождалась начала августовского орехопада...
Вот и лето проходит. Спасибо судьбе, что дарит нам еще одну осень!
Только бы от жизни на орехи не досталось…)

* Здесь и далее в скобках  дан подстрочник. Без авторской редактуры коломыйки перевести сложно.  Василиночка, спасибо!


Оригинал
 
Орiховi спомини

У часи мого дитинства в Міжгір'ї не садили волоські горіхи. Бо вони би там вимерзли. Зими були суворі, зі снігами великими і морозами тріскучими.
Але без орішків ми не залишалися. (До слова, протетичного звука "г" у нашій говірці нема). Ми збирали в лісі ліщанкові. Ото такі, що з них потім, через роки, виник фундук. Весела ватага з бабчиної вулички з розгону  пірнала в густі зарослі ліщини біля зворини за Бабинов погарьов, щоб потім узимку мати корисні і смачні лакітки. А хто знаходив орішки-близнятка, вважався щасливчиком, мав очікувати якісь несподівані життєві приємності. Хто на що там уже сподівався...
Ой не  вліті, ой не вліті на оріхи ходят,
А в осени, а в осени, як ся добре вродят.
Та й не лише дітлахи, молодь теж іноді вибиралася в оріховий сезон  на узлісся.
І скільки коломийкових перегукувань, пересміхів пісенних лунало...
Пішла Цилька на оріхи, та й я йду, та й я йду,
Ци віддасть ми орішеньки, як я її найду.
Або ж  оця:
Не рубай ліщану, най ся зеленіє;
Не бери багату, не бери багату,
А най посідіє.
Коломийки виникали експромтом...
Ой на горі, на горі
 між ліщинов тирня,
Розкусив Іванко вріха,
Дає Цилі зирня.
Ой дає їй, ой дає
 Та саме й середенце,
Та оби їй не боліло
 За другими серце.
А у відповідь  з іншого кінця зворини чулося:
У лісі на врісі
 Сова огинь креше;
Тото пес, не легінь,
Що з дівками бреше.
Чи ще й оця: Ой ліщино зилининька,
Нащо ся схиляєш?
Раз ись ня ся, любку, лишив,
Що ся навертаєш?
Скільки варіантів непорозумінь любовних:
Ой, за погарь, любку, йдеме,
   Тай  орішки рвеме;
Нащо нам ся любиточки,
Кой ся не збереме?
 ...
Минулися  літа красні, молодість утекла, гори далеко, сили не ті.  Росте ліщиновий кущ у саду, та нема плоду.
Сусідський крислатий волоський горіх, десь уже півстолітній, простер гілляччя над нашою доріжкою, та й ронить не лише листя, але й плоди. Кошенята сахаються, почувши, як гупне об бетон горішок з висоти. А тутешні  ворони, либонь, ще не втямили, що Горіховий Спас і їм уже  дарунки припас.
Та от бачу:розколеться горішок, а він усередині чорний. Ба чи всюди так?
Торішня горіхова настоянка дочекалася початку серпневого горіхопаду... От і літо минає. Дякуємо долі, що дарує нам ще одну осінь..
   Тільки б не отримати від життя  на горіхи )

Фото Василины Иваниной.