В дьма-1

У пастці власних забобон,
Немов у клітці – звірем,
Я прожила – й чума бубонна,
В мені не вбила віру.
Я вірила у власну силу,
Та у слова закляття,
Я зводила людей в могилу –
Не боячись прокляття.
Рубала словом, як мечем,
Вирішуючи долі,
Для когось бувши палачем –
Для когось  - грізним воїном.

Ні разу жалість не підкралась –
До серця чорним змієм,
Щоб я колись засумнівалась
У правильності дій.
Ні разу  не запнулась в слові,
Командуючи  з криком -
Як демони склонили голови,
В готовності служити.
Ні разу в гордості велінь –
Я не вбачала слабкість,
А в долі вічних королів –
Невідворотню пастку.

Та опинилась сам-на-сам
В міцній залізній кліті,
Відчувши шкірою, як сплав
Стікав вогнем завіту.
Відчувши, що не можу з грат
Я вирватись на волю,
Що я сама собі відрада,
Й сама собі – недоля.
Я зрозуміла – леткість слів,
Й пустоти їхніх смислів,
І як життя – без жалю й сліз –
У кілька літер втиснулось.