Лiна Костенко - Племя тода - Перевод на русский

Мой перевод на русский язык стихотворения
Лины Костенко "Плем’я тода":

         Племя тода

Беда, когда есть цитрусы и кофе,
когда в земле есть золото, - беда!
Когда земля прекрасна и покорна,
когда она извечно молода.

Её и приласкают,  и обнимут.
Её же и разграбят, и отнимут...

О льстивая Ост-Индская компания!
Оставь же им хоть сказку, хоть струну!
Усеяна земля вся рудниками,
и когти шахт вонзились в глубину.

Где цвет долины той благоуханной?
Не слышен топот стад теперь нигде.
Лишь чёрным иероглифом лианы
с деревьев опускаются к воде.

Влекут красивых девушек в гаремы.
Покорность, страх влекут людей на дно.
На скалах клинописью теоремы
никто читать не пробует давно.

И все расчёты в стерлингах и центах,
теперь уж племя тода -  не народ,
и молодежь без всякого акцента
на языке пришельцев речь ведёт,

а своего уже и знать не хочет.
И кажется, всему уже конец.
...Так что поёт, так что же там бормочет
вон тот предсмертно поседевший жрец?

Он здесь по воле бога или рока?
В том храме, где погас уже огонь.
Звезда над ним сияет одиноко,
молитву держит  в лодочке ладонь.

Последний жрец печального народа
бормочет старый гимн какой-то свой.
Он научил бы тодов речи тода,
но стала предков речь для них чужой -

для них, забывших свой язык и веру,
для перешитых на чужой фасон, -
но отчего-то их глаза мокреют,
и снится им давно забытый сон...

Эмма Иванова.
25.08.2021г.

================================
   
           Оригінал:   
        Ліна Костенко
         Плем’я тода

Біда, коли є цитруси і кава,
коли в землі є золото,— біда!
Біда, коли земля така ласкава,
коли така правічна й молода.

Тоді її пригорнуть і обнімуть.
Тоді її розгорнуть і однімуть…

О пестощі Ост-Індської компанії!
Залиште їм хоч казку, хоч струну!
Вже їх земля — копалини й копальні,
залізні кігті шахт у глибину.

Уже нема квітучої долини.
Не чути в передгір’ях череди.
Лиш чорний ієрогліф бадилини
щось шелестить до мертвої води.

Дівчат красивих тягнуть у гареми.
Страх і покора множать недорік.
На скелях клинописні теореми
вже не вчитає жоден чоловік.
 
Вже все іде у стерлінгах і центах,
і плем’я тода — це вже не народ,
і безтурботна молодь без акценту
вже розмовляє мовою заброд.

Уже своєї слухати не хоче.
Здається, все. Здається, вже кінець.
…Що він співає, що він там бурмоче,
цей передсмертно посивілий жрець?

Він прихилився в храмі до одвірка,
у тому храмі, де погас вогонь.
Стоїть над ним одна-єдина зірка,
пливе молитва в човнику долонь.

Останній жрець печального народу
бурмоче гімни, складені колись.
Він пояснив би тодам мову тода,
але ж вони вже віри відреклись!

І юнаки, верткі від мімікрії,
вже перешиті на новий фасон,—
хто зна од чого очі щось мокріють,
і сниться їм якийсь забутий сон…