Андрей Малышко Не сетую на пустошь, жар песков...

Не сетую на пустошь, жар  песков,
На вязь болот и сложность перепутий,
На ног усталость в зимний холод лютый
На блеклые огни чужих домов.

Я просто мало жил. Я только ветвь
Людских дорог, что пресекает смерть,
Костра я только искра молодого,
Крик сурмача в метели снегового,               
Я только клетка взрыва века есть.

И бередит мой жадный взор мечта:
Где бросить тень в болотах и песках,
Засеять песню , растопить где льдину,
Где  щедростью заколосить мне книгу,
Я просто мало жил. Скупы лета…

Зажечь  из искры нужно  мне  огни,
От пепла оттереть тьму ночи, дни,
Освоить нужно с деревом   дебаты
И мудрость друга пригласить мне в хату,
Я просто мало жил. Возьми смекни.

Мне б сотни рук - чтоб свет был весь  без мук!
И сто очей – пронзить чтоб тьму ночей!
А сердце пусть одно  пылает, как и ныне,
Оно – не сирота, ведь мы с ним двуедины.


Не нарікаю на жару пустель...
Не нарікаю на жару пустель,
На дебрі й болота і на негоду й скруту,
На втому ніг в морозну північ люту,
На вогники блякні невидимих осель.

Я просто мало жив. Я тільки віть
Людських шукань, врожаїв та політь,
Я тільки іскра ватри молодої,
Суремний крик у сніжному завої,
Клітина вибуху нових століть.

Пожадний зір опалює мета:
Куди послати тінь на піски й болота,
Де пісню висіять, де розтопити кригу,
Де щедрістю заколосити книгу,
Я просто мало жив. Скупі літа…

Ще треба з іскри запалить вогні,
Від попелу обтерти ночі й дні,
Із деревцем навчитись розмовляти
І мудрість інших запросить до хати,
Я просто мало жив. Повір мені.

Мені б сто рук – звільнити світ від мук!
І сто очей – у темряву ночей!
А серце хай одне, гаряче, як і нині,
Воно – не сирота, воно ж бо при людині.