Сон-185

Село. Стоїть стара побілена хата,
Від неї втікає змією самотня стежка,
Хоча в запасі часу завжди достатньо,
Щоб не спішити, канучи у безмежність.

Дорога прибиває дощами порох,
І рже беззубо алкоголік-забор,
Й обійстя кожне - однаковим повтором
Минає, вчувши, як конає мотор.

Дорога мучить, крутить старі ноги,
Що ще недавно путались і спішили,
І вени - повилазили, наче борони,
Привіт із молодості рвучкої і стожильної.

Дорога манить довгою перспективою,
Та іграшковістю скручених горизонтів.
Наче майбутнє, що вдалині застигло -
Та проминуло швидше автівки з понтом.

Подібні забори, й подібні слова-долі,
Що опинились в пастці повільних днів,
Де часоплин - безповоротний і кволий,
Людей збиває, аби ніхто не вспів.

У магазин, куди йти - півтори години,
І що завжди зачиняється на обід,
Куди виходиш з хати один раз в тиждень,
І повертаєшся, як застигає слід.

В медпункт по ліки, скручений в три погибелі,
Як міх, несучи невиліковний горб,
Аби в дорозі щезнуть, безслідно згинути,
Бо грошей стане тільки - на хрест й гроб.

На стару ферму, що на очах розвалилась,
І скот загинув від небувалого мору,
Тільки лишився череп старої кобили,
Що вплала, здохнувши прямо посеред дороги.

На старий цвинтар, без оркестру і почестей,
Аби пошвидше, без зайвини і пишнот,
Хоч часу повно, жити ж давно не хочеться,
Й міряти кроками вічність, як Саваот.