Сон-184

Мого простору однокімнатна квартира -
Що не день зменшується в кубометрах,
Чи від звуків, що мов літаки-бомбардири
Проникають крізь стіни, розбиваючи вщент їх.

Чи від світла - великих торгових цетрів,
Що приманюють жертв світових радіацій,
І розводять на бабки, на чергову іпотеку,
Виставляючи дорого мішуру декорацій.

Чи від згірклокого та зараженого повітря,
Що наповнює з болем - почорнілі легені,
Я затримую вдох, але нікуди дітись -
Від потреби у кисні, змішеного із темінню.

В своїй власній квартирі я неначе чужинець -
В ній живуть сотні інших - агресивних людей,
Що зібрались з метою, звести з розуму й вижити,
Щоб побільше дісталось їм вікон, стін і дверей.

Мені більш не потрібні - кухня, спальня, прихожа,
Я змалів - у потребах до складного дивану,
Стільки зайвого простору, що, як слова - порожній,
І належить загарбникам та ординцям незваним.

Мого простору - зжатий комок нервів,
Що закутався в ватну важку ковдру -
Намагаючись рахувати по випнутим ребрам,
Скільки ще залишилось до смерті років.

Мого простору - черепна півпорожня коробка,
Де зібралися образи, враження і думки -
Все, що треба, аби створити віртуальну підробку
Й обманути життя, уявивши його плин.

Але й там - я почасти відчуваю загрозу,
Вплив сторонніх думок, та руйнівних програм,
Я підозрюю, що донедавна ще в мій розум -
Увірвавсь невідь-хто і частково його вкрав.

Але я помилився - і мій ментальний загарбник,
Охопив всі нейрони, не даючи вчинити супротив.
Я би зміг, може, час, може, рік триматись зухвало  -
Безпідставно надіячись ворога врешті збороти.

Та для кволого "я" - не знайшлось в голові місця,
Хоч на ніготь, хоча б щоб було напоказ,
Хоч би розміром в найнепримітніший піксель -
Мене більше не було - я зник, як лампа, погас.