Сон-182

Лежу на ліжку, наче мята постіль,
Закутана по шию в теплу ковдру,
Не рухаюся кілька годин поспіль,
Неначе у дворі трухляві дрова.

Ні, це не лінь зловила мене жужмом -
І кинула на ліжку повалятись,
Бо по старій й закоренілій дружбі -
Вона заборгувала старій клячі.

І не депресія, що відбирає смисли -
І ціль у безкінечнім виживанні,
Розмазуючи тіло ненависне -
Як масло, на пружинному дивані.

Це щось незрозуміле й не вербальне,
Це стан - без відповідної лексеми,
Коли не можеш рухатись банально,
Утративши контроль у теоремі.

Коли все тіло - підкорилось волі,
Чужинця, що узяв його в оренду,
І порядкує, тисне і неволить -
Немов ординець, неінтелігентно.

Сьогодні він звелів лежати в ліжку,
І поглядом плюватись в білу стелю,
Він натягнув, немов кобилі віжки -
Й заборонив гулять роздольним степом.

Він не жартує - він завжди серйозний,
Зупине серце, тільки доторкнувшись,
Не сперечаюсь, не згораю з злості,
Неначе фітіль від старої пушки.

Бо він правий - як сотні тисяч років,
Які прожив - і буде далі жити.
Я підкоряюсь й мій сердечний рокіт -
Стихає - щоб нікуди не спішити.

Який же кайф - валятись довго в ліжку,
Й нічого не робити - у чужинця,
Є відповідь на всі мої навіщо -
Лежати, коли вже давно не спиться.

Який же кайф - спинитися думками,
І не спішити в вир чужих подій,
А просто - споглядати рух сансари,
Під важкістю окутаних сном вій.