Вiдлюдько

Зривайся і повзай крізь відчай і біль -- хоч до ста.
Кістки всі потрощені і боки скривавлено нам’яті.
Сховалось минуле в глибинних таємних пластах
Холодної білої, такої болючої пам’яті.
Дитинство і мама, що сумно із вічності зве.
Пульсуючим болем, зарослим твердою скоринкою.
Немов пташенятко -- маленьке, тепленьке, живе,
Наївне і добре, промінчиком, наче світлинкою.
Дитяче, пречисте, мов перший незайманий сніг,
Іще не страмбований, не переінакшений градами.
Гляди, не торкнися, не збийся підкошено з ніг –
Безжальною хвилею поміж риданнями падати.
Немає надії, і світ потихеньку горить,
Несеться до прірви ревучою чорною повінню.
Це я – пташенятко. А може – цариця гори,
Навік заніміла, без пам’яті, в камінь закована.
Єдине, останнє, іще не добите, живе.
Мовчання монашки із Богом забутої келії.
Так щирим відлюдьком, що там, у минуле, пливе --
Холодним камінням, насупившись чорною скелею.
                27.07.2021