Сон-176

Коли голод був у місті -
Й кожен жив на півкопійки,
Своя шкіра була ближча,
Ніж сусідська тілогрійка.

Тоді взнали сухоребрі,
Тонконогі й впалощокі,
Що не всі - рівні під небом,
У палацах і трущобах.

Хтось - на висоті драбини
Вліз поближче до Богів,
Хтось, не дочекавсь хлібини,
Й від знесилення зомлів.

В когось пузо - з жиру трісне,
І заморських спецпайків,
А хтось спух - на їжі прісній,
Й на одній лишень воді.

Хтось добився кілограму -
На вгодовану персону,
А хтось ділить триста грамів,
На сімю разом з прокльоном.

Й наплювать на справедливість -
Коли шлунком голод править,
Скільки ввірвеш пожадливо,
Стільки проживеш надалі.

Тоді взнало тихе місто,
Хто насправді в нім володар -
Не зірки і не актриси,
Не політики голодні.

Не тупа беззбройна більшість,
Ані меншість поголівя,
Геть нічого не вирішує,
Коли місто мре з безхлібя.

А невидний й непримітний -
Зам усіх торгових баз,
Він - один - керує в місті,
На увесь робочий клас.

Кому дати, хто - по блату,
Ну, а хто - в загальну чергу,
Втридорога чи безплатно -
Щоб із голоду не вмерти.

Він - керманич всіх потоків,
Оптовик, й масштабний злодій,
Він в крадіжках знає толок -
Даючи мовчазну згоду.

Він по правді ділить пайку,
Й кусень хліба - найхудішим,
За ним руки одностайно
Тягнуться, щоб дав побільше.

Бо так хочеться хоч місяць,
Протягнути до часів,
Коли можна буде їсти -
Стільки, скільки б не посмів.