А там, хто зна

Замри!

Моя долонь над полум'ям свічі…
Мовчи, душа моя.

Не дихай!

Затисну, як метелика у жмені,
надії всі твої останні…
І, зможеш, зможеш врятуватися
від каменюки замість мозку…

Тане,
кров на покусаних губах…

Ти мариш зараз,
як і всяк…
Альцгеймером хто
домирає…

Лоскоче крильцями у горлі біль…
Не вбий…
Всіх і за все, навік прощу,
тихенько пальці розпускаю,
дивись…

Як у дитинстві, спрага жити…

У сні, хоч,
оживає…

А там,
хто знає...

І так от, день за днем?!

Ти проживеш ще якось, бо
розтягнеш оцю тлінь на рік чи два,
щоб подивитися, як палії листи
думок твоїх,
безглузді та чисті…
На землю Батьківщини,
невимовно…
Опадають…

Та як вони у мої очі попадають…
А після в полум'ях ночей …

Щезають…

Як зігріваються серця,
та ще й, без краю і кінця
все це на тисячах вітрил…
У щезлих сайтах
обмирає.
І в безчорнильне забуття, навіки та безслідно…

Та!!!

Мовчи, душа моя…
Замри!

А там!

Хто знає...