Сон-168

Із полів бойового Афгану,
Я додому крізь фронт поспішав.
Затягнулись на тілі всі рани,
Та кровила до болю душа.

Я вернувсь - у країну байдужих,
Що заражені були цинізмом,
У країну веселих та дужих,
Що хіхікають над героїзмом.

Всім начхати було - що під кулі
Підставлялись серця молоді,
Що горіли й життя не збагнули,
Хоч померли у вирі подій.

Хоч вершили - політики вектор,
І вмирали за правду під стягом,
Думаючи, що кожен помер би -
Прочитавши наказ генерала.

Хоч міняли -  на карті кордони,
І могили лягали пунктиром,
Так, неначе за власні городи,
І за межі - з війною і миром.

Хоч попавши у мясорубку,
Не тікали, як із некрополя,
За криваво-бордові лаштунки,
Залишивши поранених в полі.

Хоч в бою до останньої кулі,
Не знімаючи пальця з курка -
Відбивались, поки в них не влучив
Вражий снайпер і куля легка.

Хоч розумні були і хоробрі,
Молоді, повні сили й бажань,
Та лягли в ряд один біля одного,
У гроби, послані матерям.

По війні ж - стали геть непотрібні,
Непотрібною стала й війна,
Недобиті, в візках інвалідних, -
Без питання, чия в тім вина.