Лiлiчко! Замiсть листа

Тютюну дим повiтря виїв.
Кімната —
роздiл у кручьонихівськім пеклі.
Згадай —
за вікном цим
руки твої я
пестив уперше в нестямі запеклій.

Сьогодні сидиш-от,
серце в залізі.
Ще день —
і гнатимеш,
щоб поруч і не блукав.
У млі передпокою довго не влізе
зламана тремтінням рука в рукав.

Вибіжу,
кину у вулицю тіло,
дикий,
знавіжнію
від розпачу ось-ось.
Не треба цього,
дорога моя,
мила,
зараз давай простимось.

Все одно —
на тобі
любов моя гирею
тяжкою висне,
куди не біжи ти.
Дай, останнім криком виреву
біль від образ пережитих.

Бик, коли працею він заморений, —
піде й розляже
у водяній прохолоді.
Крім кохання твого
нема моря мені,
А спочинку в кохання й плачем виблагать годі.

Спокою схоче натомлений слон — в ці
опаленi спекою ляже пiски.
Без кохання твого
нема
радості в сонці,
а я i не знаю, де ти та з ким.

Якби так поета змучила,
він
кохану на гроші та славу виміняв,
а мені
жоден не радісний дзвін
окрім дзвону твого коханого імені.

Ні при скроні спустити курка нема змоги,
ні труїтись,
ні кинутись східців між.
Надi мною,
крiм погляду твого,
влади не має жоден ніж.

Завтра забудеш,
що тебе коронував,
що в душі лишив попіл від квітучого краю,
і суєтних днів здійнятий карнавал
моїх книжок сторінки розтріпає…

Чи слів моїх шелест сухого листя ти,
вчувши, станеш й подовжиш
нам відпущений строк?
Дай хоч
останньою ніжністю вислати
твій полишальний крок.